Розділ 11 День сьомий, людожерський

Знайома темна постать відокремилась від стіни. Винувато опустивши голову, покутник поплентався до дівчат.

— Що, знову тренувався? — втомлено зітхнула Ірка й закрокувала темною вулицею, подалі від міліцейського відділку й баталії, що там розгорнулася.

— Та годі тобі, не чіпай його, Ірко, — втрутилась жаліслива Тетянка. — Ти ж бачиш — як він старається. Усе одно він дуже нам допоміг — знайшов твого кота…

По цих словах у дівчинки за спиною почулося гнівне нявкання.

— Цe не я його, це він мене, — швидко пояснив дівчатам покутник. — Тікаю я, тікаю…

— Від кого? — безнадійно поцікавилась Ірка. — Адже майор наказав припинити переслідування.

— Ну так, але я не відразу це помітив, — зніяковіло опустив очі покутник.

— Зрозуміло. Як завжди — драпав і не озирався.

— Проте я цього разу вуха не затикав, — гордо повідомив покутник. — Щоправда, все одно нічого не чув. Аж доки кіт до мене не вискочив. І я-ак нявкне! Я відразу зрозумів, що він твій, Ірко, — підлесливо зазираючи Ірці в очі, сказав покутник. — Дуже поважний. Сам мене до міліції привів, я йому лише на стіну здертися допоміг. Там стіна гладенька — навіть котові вчепитись нема за що.

— З такими от пазурами — і такий боягуз!

— А де ти торбу з відьомським причиндаллям узяв? — поквапилась втрутитись Тетянка.

— Ніде. Торба в кота була, — здивувався покутник.

Ірка зупинилась. Глянула на кота, на сумку й засмутилась:

— Ну от, щойно з’ясували, чому мерці нас на цвинтарі без усякої передачі дара збирались закопати, а тут одразу нові загадки!

— А може, кіт сам? Він у нас он який крутий, крізь стіни проходить.

Кіт потерся об Тетянчину ногу. Продемонстрував, як високо цінує її думку.

Ірка похитала головою й покрокувала далі:

— Крізь стіни — це одне. А торбу зібрати — зовсім інше. Уявляєш, як кіт упаковує торбу?

Тетянка теж засумнівалась:

— Так, мабуть, для нашого кота це несолідно. Не той статус.

Кіт знову потерся об Тетянчину ногу.

— Між іншим, флакончики в ній так само не мої, — Ірка витягла з торби крихітний елегантний флакончик із зіллям. — У мене все простіше, у літрових банках.

— Нам увесь час хтось допомагає, — замислено проказала Тетянка. — Його голос покликав… — і дівчинка кивнула на покутника. — Білого Байкера — теж, тепер ось кіт приніс зілля.

— Ага, тільки з цього покутника… — Ірка теж кивнула на мерця, що плентався позаду, — …користі — як із козла молока. Білого Байкера перший стрічний мент зупинив. А запрошення на шабаш? Стелла з Оксаною його точно не посилали, навіщо це їм? Тож невідомо, допомагають нам, чи…

— Якщо допомагають, то хай ліпше моїм батькам зателефонують. Мене вже тиждень немає вдома!

— Спокійно, до міста ми дістались, а до ранку будемо вдома… — втішила подругу Ірка.

Слабкий шурхіт шин було добре чутно на пустельній вулиці. Темний фургончик повільно виїхав з провулка. Водій схилився до лобового скла — у мерехтливому світлі нічного світлофора Ірка побачила велику собачу голову на людських плечах! Рожевий язик пройшовся по чорних губах — собачих губах, — песиголовець кровожерно облизався.

Дверцята фургона відчинились, і чотири височезні плечисті фігури вилізли на тротуар.

Кіт грізно засичав, вигнув спину й, немовби пританцьовуючи, стрибнув назустріч песиголовцям.

Чотири пари гострих собачих вух умить насторожились, а очі-одинці, розташовані посередині лоба, прикипіли до кота. Той зухвало нявкнув і кинувся в бічний провулок, запрошуючи напівлюдей-напівпсів прямувати за ним. Один із песиголовців коротко дзявкнув котові вслід і… вся четвірка, дружно карбуючи крок, рушила до людей.

— Вони ж людожери, навіщо їм кіт, — задкуючи, пробелькотіла Тетянка.

— Знову! — страдницьки простогнав покутник. Потім рішуче видихнув, розправив плечі. — Тепер я вже точно зможу вас захистити!

— Ой, та ну тебе! — відмахнулась Ірка. — Вони величезні, і їх багато. Тікаймо! І все!

Ірка на бігу вихопила з торби яскраво-оранжевий флакончик і кинула його за спину. Скло дзенькнуло, осколки розлітались навсібіч. Розсікаючи вулицю на дві частини, позаду втікачів виросла стіна вогню.

Ірка озирнулась. Крізь вогняне марево ледь виднілися чотири високі постаті.

Ірка та її друзі щодуху побігли вздовж вулиці. Попереду шурхотіли дерева невеличкого скверу. Тетянка раптом пригальмувала:

— Туди не можна!

— Зріжемо кут, — задихаючись, крикнула Ірка й кинулась у темряву алеї. І миттю зупинилась, мов укопана.

Попереду хижим жовтуватим вогнем палахкотіли звірині очі. Чотири величезних ока.

Круто розвернувшись, Ірка стрімголов кинулась назад:

— Вони там! Вибрались!

Трійця втікачів помчала вздовж трамвайних колій. Позаду пронизливо заторохтів дзвінок. Ірка відскочила вбік. Гуркочучи по рейках, повз них проїхав останній нічний трамвай. Кондуктор, засунувши руки під пахви й низько схиливши голову, дрімав у яскраво освітленому порожньому вагоні.

— Туди! Швидше! — крикнула Ірка.

Задихаючись, уся трійця вибігла на зупинку. Ірка стрибнула на підніжку.

Кондуктор повільно випрямився. Єдине кругле собаче око, не моргаючи, уп’ялося в Ірку. Гігантська пащека радісно вишкірилась. Повіяло безпомилково впізнаваним запахом псятини. Відьмочка повернула голову. З кабіни водія на неї шкірилась інша одноока собача морда.