Розділ 4 Ось тут усе й трапилось

Будиночок був навіть не будиночком, а скоріш сарайчиком, до того ж напівзруйнованим. Крізь величезні щілини трухлявих рублених стін вільно гуляв нічний вітерець.

Але найдивнішим в ньому було те, що дах сарайчика лишився абсолютно цілим. Усі діри в ньому були ретельно залатані: то дошками, то гіллям, а в одному місці навіть звичайнісіньким шматком картону.

— Клаптиковий дах? — здивувалась Тетянка, заглядаючи в порожній отвір на місці дверей.

У глибині сарайчика загадково мерехтів вогник самотньої свічки, а поруч хтось сидів, притулившись спиною до стіни. Побачивши темну пляму Тетянчиної голови на трохи світлішому тлі дверного отвору, постать підвелася:

— Ну чого ви всі сюди претеся, претеся й претеся! Хазяйка вам що, дар присудила? А фіг вам, не повірю!

Тетянка з Іркою здивовано перезирнулись — який іще дар? — і миттю заскочили досередини сарайчика.

— Ану стійте! Хто вам дозволяв?! — озвалося відразу двійко голосів.

Кричали із середини сараю, звідки назустріч подругам рішуче поспішало якесь дівча, тримаючи мітлу напоготові й, схоже, збираючись надавати непроханим гостям по кумполу. Ірка навіть пошкодувала, що залишила свого рогача на березі. А ще хтось репетував позаду — до сараю стрімголов летіла Алла. Захекавшись, вона заскочила досередини й, схопивши Ірку за рукав, спробувала витягти її назовні. Але Ірка навіть не поворухнулась.

— Щось я тебе на березі не бачила, — тоном інспекторки з МіськВНО заявила вона, пильно розглядаючи незнайоме дівча, яке з’явилось із глибини сараю. — Вас у Оксани Тарасівни взагалі скільки?

— Дванадцять, — розгублено пробелькотіло дівча.

— А чому не тринадцять? — таким самим незадоволеним і суворим голосом поцікавилась Ірка. — Не дотягуєте до чортової дюжини, дівчатка, не дотягуєте. Непорядок.

— Так коли дар присудять — нас узагалі одинадцять залишиться… — обмовилось дівча.

— Ану стули пельку, дурепо, чого розпатякалась? — прошипіла Алла, а з глибини сараю долинув слабкий сміх, що відразу ж змінився на сухе надривне кахикання.

Рішуче обійшовши дівча, що стояло в неї на дорозі, Ірка рушила вглиб сараю. Примруживши очі від яскравого світла свічки, вона підійшла до столу.

У глибокому мороці, що за межами освітленого кола ставав іще густішим, стояла стара рипуча розкладачка, недбало застелена сірими від бруду простирадлами. А на простирадлах лежала жінка. Ірці на мить здалося, що це одна з роблених Стелли, така та жінка була стара. Але ця думка промайнула й зникла.

Було в тій старій щось таке… В усякому разі, Ірка зовсім не могла уявити, як та принижено поправляє калоші на тумбоподібних ножищах Стелли. І ще Ірка зрозуміла: вона знає цю жінку. Їй знайомі і насмішкуваті примружені сіро-зелені очі, і гладенька, волосок до волоска, зачіска, і офіційна блузка, до недавніх пір бездоганно чиста, а зараз заляпана землею й трав’яним соком.

— Хто ви? — самими губами прошепотіла Ірка, але жінка все почула. На її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка:

— Презент, дитинко. Удача для тієї, кому пощастить. Чи ти, Ірко, питаєш, ким я була раніше?

— Звідки ви мене знаєте? — здивувалась Ірка.

— Ми дружили з твоєю бабусею. Я досить часто бувала у вашій хаті й чудово тебе пам’ятаю. Таке миле дитятко в рюшечках і стрічечках. Стрічечки зникли, але тебе можна впізнати.

— З бабусею? — трохи розгубившись, перепитала Ірка.

Але ж у бабусі зроду, окрім телевізора, не було друзів. Раптом її серце на мить завмерло, і вона зрозуміла, що йдеться про іншу бабусю, від якої Ірка успадкувала свій дар. В Ірки запаморочилося в голові, і перед її очима немовби промайнула картинка: простора кімната, старовинний стіл на вигнутих ніжках і лампа під абажуром. Тьмяно мерехтить срібло кавника, чарівна літня пані розливає каву, і голос, майже забутий голос: «Ірко, запропонуй Ользі Вадимівні тістечка!»

— Вас звати Ольга Вадимівна! — випалила Ірка. — Я… Я вас пам’ятаю! Ви така сама, як і моя бабуся!

Ольга Вадимівна засміялася, і сміх знову обернувся на надривне кахикання:

— Справді, ми з твоєю бабусею були, скажімо так, колегами. У тебе чудова пам’ять, дитинко. У тебе й раніше проявлялися неабиякі задатки. Я не раз попереджала Єлизавету — твою бабусю, — що вона просто зобов’язана змінити свої плани щодо тебе. Але небіжчиця була вперта, як віслюк, — Ольга Вадимівна недбало махнула рукою. — Якщо вже щось собі надума…

— А які в бабусі були плани щодо мене? — жадібно спитала Ірка, але її співрозмовниця лише насупилась:

— Тобі варто уникати прямих запитань. На пряме запитання можна відповідати… а можна, й НЕ відповідати. Ніколи не віддавай ініціативу супротивнику. Крутися десь поблизу, роби вигляд, що тобі не цікаво, говори про щось інше — і співрозмовник сам не помітить, як все вибовкає.

— Тоді давайте поговоримо про вас, — намагаючись приховати розчарування, посміхнулась Ірка. — Що з вами? Чому ви тут? Чому ви — презент?

— Це тебе не обходить, — відразу ж спохмурніла Алла. — Привіталась зі старою знайомою й вали звідси. А ти взагалі мовчи, — напалась та на Ольгу Вадимівну. — Розпатякалась тут.

— А може, і тобі теж дулю тицьнути? — люб’язно запропонувала Ірка. — Скажімо, під носа? На вічні шмарклі: довгі такі, зелені. Тьху, гидота! Відколи це ти стала такою нахабою, що природженій відьмі грубіяниш? І взагалі, що у вас тут за дарунки? — наступала Ірка. — Я, може, теж хочу! Чи я не відьма?

— А тобі навіщо? — ледь не плачучи, вигукнула Алла. — Ти й так природжена! А мені її дар забрати, — вона тицьнула в бік Ольги Вадимівни, яка лежала на розкладачці, — отак треба! — Алла провела ребром долоні по шиї.