Розділ 23 Знайти й знешкодити відьму

Бізнесмен Іващенко, акуратно об’їхавши темний «Мерседес», ледве протиснувся у вузький захаращений машинами провулок. Не завадило б знак поставити «Тільки для службовців», а то паркуються тут різні.

— А це що таке? — суворо спитав Іващенко, вилазячи з «Джипа» біля чорного входу до будинку власної корпорації.

Звичка з’являтися в офісі з чорного ходу в бізнесмена виникла дуже давно, і він ніколи їй не зраджував. По-перше, журналісти не чіплятимуться, а головне — можна зненацька заскочити підлеглих. Подивитися, чим вони там займаються, коли відсутнє начальство. Ось, приміром, і зараз він з’явиться як сніг на голову й зітре тюхтіїв на порох! Почне з прибиральниць: додумалися, виставили біля дверей солідного офісу цеберки з водою! А цей недоумок, який примудрився загубити на вулиці папку корпоративної документації…

Продовжуючи тихо лаяти своїх лобуряк-співробітників, Іващенко нахилився за фірмовою папкою, що валялася біля входу компанії. Такою пухкенькою, щільно набитою важливими комерційними паперами.

Він узяв папку за краєчок і застиг — вона здалася на диво важкою. Як бетонна плита. А потім узагалі почала змінюватися.

Несподівано нитки голубої вовни кинулися йому в обличчя. У руках в Іващенка опинився величезний вовняний клубок. Іващенко спробував жбурнути його геть, але нитки мертвою хваткою вчепилися бізнесменові в зап’ястки, потім потяглися до горла й стисли шию. Йому перехопило подих, перед очима попливли барвисті кола. Вовняний нашийник затягався все дужче й дужче, невблаганно вичавлюючи з молодого здорового чолов’яги життя…

Аж раптом біля його лиця спалахнув вогонь! Це кінець, — промайнула безнадійна думка, але раптом нашийник послабшав. Нитки ковзнули з горла, а Іващенко впав на тротуар, судорожно ковтаючи ротом просякнуте бензиновими випарами повітря. Найсолодше повітря на світі.

— Ах ти ж капосне дівча! — заверещав жіночий голос.

Іващенко підвів голову, в якій аж гуло. Над ним, збиваючи язики полум’я з блакитної блузи, підстрибувала й люто лаялася бабега, яку він уже десь бачив. Так-так, вона, здається, теж причетна до наїзду на їхню компанію! Свою лайку жінка адресувала кудись нагору.

Іващенко підвів голову й зрозумів: у нього галюцинації.

Над тіткою, міцно стиснувши ногами старовинний рогач, у повітрі висіло смагляве чорноволосе дівча років п’ятнадцяти. У руках дівчисько тримало газетний згорток. Інший згорток саме догорав біля ніг бабеги.

— Здрастуйте, Радо Сергіївно, — звісившись із рогача, чемно привіталось дівча. — Що ж це ви в моєї бабусі курку поцупили? Несолідно якось. Повернути б треба.

— Курку? Ах ти ж нахабна тварюко! Та я тебе зараз… — знову заверещала бабега. — Ярчуків сюди! Натравлюй! Розірвати!

Дверцята темного «Мерседеса» прочинилися, і на вулицю виліз той самий кретин, який намагався відібрати в Іващенка його компанію.

Через плече в нього було перекинуте білясте кружало, сплетене з лика. Правильно-правильно, незабаром він тільки те й робитиме, що продаватиме на базарі екологічно чисті рослинні мочалки! Щоправда, сам Іващенко цього вже не побачить. Він буде сидіти в тихій затишній божевільні. Там його швидко відучать бачити летючих дівчат і сліпих більмастих псів, які вистрибують із «Мерседесів»!

А поки що сліпі пси кинулися до дівчиська, що ширяло в повітрі. Стрибок — і висока тонконога тварина зависла, учепившись зубами в її кросівок. Літунка дриґнула ногою, і пес полетів униз разом зі взуттям. Просто до ніг Іващенка. Бізнесмен спробував відповзти вбік.

— Ану лежати! — гаркнула на нього бабега. — Ми з тобою ще до кінця не розібралися!

Клацаючи зубами, пси намагались ухопити дівча за ноги. Те верещало, маневрувало на своєму рогачі, але чомусь не хотіло летіти геть. А на місці бабеги раптом дивним чином з’явився здоровезний пацюк. Тягнучи по асфальту свого довгого голого хвоста, він рушив до Іващенка. Від огиди бізнесмена аж знудило. Відштовхуючись п’ятками, він став відповзати, аж доки не вперся спиною в стіну власної компанії. Пацюк роззявив пащеку. Відраза в душі Іващенка майже зникла, поглинута хвилею жаху. Жовті смердючі зуби були напрочуд гострими!

Дівчисько на рогачі пронизливо свиснуло. Тоді з-за сміттєвих баків, що красувалися посеред провулка, вилізло ще двоє: дрібне хлоп’я та величезний кіт. Хлоп’я тримало в руці меч, а на плечі в нього висів лук. Іграшковий, певно.

Розкішним спритним стрибком кіт злетів у повітря й упав на спину пацюкові, підібгавши його під себе. Пацюк відчайдушно запручався, намагаючись вирватися з його пазурів.

Тим часом хлоп’я підскочило до псів і просто поплескало їх кінчиком меча по маківках — спочатку одного, а потім іншого. Пси застигли. Дрібно затремтівши, вони озирнулися на хлопчака.

— Так-так, це знову я, — з милою посмішкою підтвердив хлопчак і голосно й розмірено постукав кінчиком меча по асфальту. Злякано заскавчавши, пси гайнули геть.

— Стояти, паскуди, ви куди? — заволав чолов’яга з ликом. Він спробував побігти слідом за псами, але дорогу йому заступив хлопчак. Вістря меча вперлося чолов’язі в горлянку, змусивши його застигнути на місці.

— Та не хвилюйтеся ви так, Аристарху Теодоровичу. Чи як вас там — Олександре Федоровичу? — мовив хлопчисько. — Кажуть, за одного битого двох небитих дають. Зможете двох своїх цуциків на чотирьох поміняти. Вдалий бізнес! — просторікував він, краєм ока поглядаючи на ще одне дівча, пухленьке й біляве, яке теж вийшло з-за баку. Дівча швидко підкрадалося до чолов’яги з ликом.

Стрибок — і воно вихопило в чолов’яги лико. Той спробував був утримати кружало, але сталевий меч плазом ударив його по зап’ястку.