Розділ 15 Зло перемагає

Двері із садка прочинилися, і на ґанку з’явився Аристарх Теодорович. Менеджер притискав до грудей цілу купу дров.

— Поки що вистачить, — сказала Рада, розгинаючись.

— А він точно здохне? — хриплувато запитав Аристарх, складаючи дрова на підлогу.

— Точно, точно, не сумнівайся, — заспокійливо підтвердила Рада. — Можеш вважати, що в тебе більше нема конкурента. Хочеш — подзвони в офіс і забери собі всі замовлення, можеш навіть підняти ціну… І готувати папери на отримання Іващенкової компанії. Три-п’ять днів, і йому кінець!

На губах Аристарха заграла мрійливо-хижа посмішка:

— Ось за що я люблю чаклунство! Дитина забиває гвіздок, а за десятки кілометрів звідси здоровезний дядько хапається за серце й брик — відкида копита! А потім у газетах: «Після нетривалої хвороби, у розквіті сил…». Чиста, інтелігентна смерть від зовсім природних причин! І жодна зараза не здогадається, що дівчисько його просто вбило!

Убило! Ірка схопилася рукою за горло. Стара дошка тихенько рипнула в неї під ногою.

— Що це? — підвела голову Рада Сергіївна.

Ірка затисла рукою рота. Очі відьми світилися, але не через відблиски полум’я в пічці. Болотяні, кольору гнилої зелені, вогники танцювали в її розширених зіницях. Скрадливими кроками Рада Сергіївна рушила до коридорних дверей.

Не наважуючись відірвати погляд від директорчиного обличчя, Ірка зробила крок назад. Потім схаменулася й хотіла бігти… Затуляючи світло пічки, її повна фігура з’явилася на ґанку. Кухонні двері рипнули, прочиняючись… Зараз мертвотно-зелений вогонь відьминих очей увіп’ється в Ірчине лице…

«Ні, не дивись на мене, ні!» — подумки закричала Ірка, але з її скованих страхом губ не злетіло жодного слова.

Директриса визирнула в коридор. Швидко пробігла поглядом уздовж стін, уважно оглянула сходи. Ірка завмерла, задерев’яніла й непорушно стояла прямо перед нею, простягни руку — і доторкнешся! Але директриса не простягла руки. Її погляд раз по раз ковзав повз Ірку, неначе та перебувала в якійсь забороненій зоні.

— Здалося, — буркнула Рада Сергіївна, потім повернулася й пішла назад на кухню, старанно причинивши за собою двері.

Ірка ледь угамувала істеричний сміх. Рада добре вчила її і ось навчила! Тепер Ірка могла стати невидимою для директрисиних очей. Ірка Хортиця — супервідьма! Супердурепа!

Чіпляючись за поруччя, Ірка пошкутильгала до себе в кімнату. Підійшла до дзеркала й спробувала якомога точніше пригадати обличчя Іващенка. Дзеркало миттю зреагувало — працювати з ним ставало щоразу простіше. Обличчя бізнесмена, що з’явилося в дзеркалі, підстрибувало й смикалося на абсолютно білому тлі. Потім воно посунулося вглиб, й Ірка зрозуміла: Іващенко в машині! А біле під його головою — це простирадло лікарняної каталки! Іващенка везли на швидкій допомозі! Ось його губи беззвучно ворухнулися, і він спробував посміхнутись. Ірка побачила, як та сама молода жінка схилилася до нього, силувано посміхнулася у відповідь, але в її очах стояли сльози.

Ірка вдарила по дзеркалу обома руками й упала на ліжко лицем у подушку. Дурепа, Господи, яка ж вона дурепа!

Як же її красиво обійшли! Спершу як слід налякали — білоокі пси, старі відьми, конкуренція, полювання на молодих і безпомічних… А вона й повірила, ідіотка! Рада була єдиною відьмою, яка полювала на Ірку, адже це її, Раду, тоді бив кіт! Радині блакитні блузи, джинси, халати… і блакитна вовна клубка-душителя! Немає жодних старих відьом, і ніколи не було. Був лише Ірчин страх, що примушував її безоглядно слухатися своїх «рятівників» — Раду й Аристарха. Була надія, якою вони вабили її, наче віслюка морквиною — школа молодих відьом і фірма з продажу замовлянь.

Ірка тихенько жалібно заскиглила, розуміючи, що школи теж ніколи не було. Рада й Аристарх її просто вигадали, переконані, що дівча, яке начиталося «Гаррі Поттера», беззастережно їм повірить.

А на самого Іващенка як красиво вивели! Прямо великі актори! Рада, значить, — дурепа-директриса, яка не визнає нічого нового, а Аристарх — практичний менеджер, що захищає перспективну відьмочку! Як же він морочив Ірці голову! То натякав на Радину заздрість до Ірчиних здібностей, купав її в солодкому сиропі похвали, то раптом почав сумніватися й запропонував піти помиритися з розгніваною директрисою. Усього лише тренування, усього лише перевірка Ірчиних здібностей, на кшталт шкільної контрольної, і фотографія Іващенка в купі старих журналів — наче випадково! А Ірка… Дурепа, ой дурепа! Вуха розвісила й нічого не помічала!

Тільки зараз дівчинка згадала дрібні незбіжності, які мали б її насторожити, але не насторожили. Хоч би й цей, наче випадково, нашвидкуруч знятий будинок — і заздалегідь підготовлений старезний замок із величезною шпариною для здоювання молока! А відсутність телефону? Господи, як же вона раніше не подумала! Якби Рада й справді захищала Ірку від відьом, то після її непритомності в готелі, вона мала б залишити дівчинку в себе. Відвезти, сховати! А вона спеціально виставила її за двері, та ще й до портьє наказала підійти — щоб усі запам’ятали, як Ірка вийшла з її номера. Вона спеціально змусила Ірку знепритомніти! Своїми травками! От тільки навіщо? Навіщо їм узагалі треба було робити з Ірки вбивцю? Господи, вона вбивця! Вона вбила людину! Ірка відчула, як кисла хвиля нудоти підкотилася їй до горла.

Дівчинка підбігла до вікна, потягла стулку, впускаючи струмінь свіжого, запашного повітря травневої ночі. І відразу ж завмерла, насторожившись. Із саду лунали легкі кроки двох людей.

— Перепочиньмо, — сказав голос Ради Сергіївни. — Ми там стільки дров напхали, що ще не скоро перегорить.