Розділ 9 У глибинах дзеркала

— Бачиш, як просто, — посміхаючись, сказала Рада Сергіївна. — Це той самий принцип ніндзя, але навпаки. Ніндзя ховається там, куди ніхто не дивиться. А коли відьма відводить очі, то ніхто не дивиться туди, де вона ховається. Ти порухайся, порухайся.

Ірка зробила непевний крок убік. Аристарх Теодорович теж подивився вбік. Але в протилежний. Схоже, його погляд старанно оминав Ірку, він дивився куди завгодно, тільки не на дівча, яке повільно походжало туди-сюди.

— Зайди йому за спину… — наказала директриса.

Менеджер, почувши її слова, різко обернувся, старанно вишукуючи Ірку в себе за спиною. Його очі бігали, нишпорили довкола, але Ірки так-таки й не бачили.

Рада показала їй жестом — продовжуй! Ірка прошмигнула за Аристархову спину, підійшла близько, майже впритул.

— Ну, а тепер можеш просто вдарити його ножем у спину… — зненацька прокоментувала директриса.

— Навіщо? — здивувалася Ірка.

Тієї ж миті Аристарх із радісним вигуком учепився їй у лікоть: — Бачу! Ага, спіймав!

— Мовчати треба, коли очі відводиш, — повчально зауважила Рада Сергіївна.

Ірка, не дивлячись на Аристарха, визволила лікоть:

— Чому я маю бити когось ножем у спину?

Рада роздратовано глянула на неї:

— Я не кажу, що ти маєш! Я кажу, що ти можеш! По-моєму, ми з тобою домовились: ти вчишся себе захищати.

— Та навіть якщо всі відьми на світі почнуть на мене полювати, навіть якщо я всім їм відведу очі, як же це так — ножем? Ви що?

— Дуж-же розумно! — іронічно пирхнула Рада. — Одного разу тебе вже ледь не задушили, а на другий раз — заріжуть або втоплять і, до слова, жодної секунди не вагатимуться. Принципи — це чудово, але вони можуть тебе вбити. Старі відьми хочуть, щоб таких, як ти, не було! Зовсім! Тут уже або ти їх, або вони тебе. Утім, на відьом це не діє, — квапливо додала Рада. — Відьмі очі не відведеш.

— То навіщо ж я це вчу? — похмуро поцікавилась Ірка.

— Люба моя, старі відьми — досить впливові дами. У них багато простих помічників серед людей. А з ними ти можеш це робити.

— Я нікого не збираюся вбивати, — буркнула Ірка.

— А я не розумію, для кого стараюсь? — сварливим голосом поцікавилася Рада Сергіївна. — Я кидаю свою школу, мчу до іншого міста, рятую її від відьми, навчаю… Навіщо це мені! У мене є й інші справи, та, до речі, й інші учениці теж. Це через тебе ми тут безвилазно сидимо, — Рада з огидою роззирнулася навсібіч. — Адже на мене старі відьми не полюють, розумієш! Вони не зв’язуються з тими, хто може дати їм відсіч. А я всього-на-всього хочу, щоб ти навчилася давати відсіч. Щоб ми нарешті могли звідси вийти!

— Я ж тільки сказала, що нікого не хочу вбивати! — Ірка сильно заплющила очі, стримуючи сльози, що ось-ось могли хлинути. — Я не винна, що на мене полюють! Я не просила! Я не хотіла бути відьмою! Я хочу додому, за мене там бабуся хвилюється!

— Я тобі сто разів казала — не хвилюється твоя… бабуся! — Рада пожувала губами, явно проковтнувши слівце «бісова». — Ми їй сказали, що я беру тебе до своєї школи й тобі треба негайно їхати! Якщо ти, нарешті, почнеш працювати, то незабаром так і буде!

— Я працюю! — сльози все-таки вирвалися з-під вій і двома струмками потекли по щоках. — Але я не розумію, чому я не можу подзвонити бабусі!

— Тому що в цій халупі нема телефону! — майже заверещала Рада. — Це тобі не фантастика. У реальному житті навіть відьма не може подзвонити без телефону! А зняти гарний будинок нам не по кишені, у нас бюджет!

— В-и-ибачте, — схлипнула Ірка. Що таке «дорого», вона розуміла аж надто добре. Люди їй допомагають, витрачають на неї свої сили — і гроші теж, — а вона істерику закотила! Треба негайно вгамуватися. І мобілку в Аристарха вона зараз не проситиме. Може, пізніше. — Вибачте мені, будь ласка. Я… не хотіла. Просто… Мені лячно, я втомилася, і… Мені б хоч речі з дому забрати. Ми тут уже другий тиждень, — стишила голос Ірка, — а в мене навіть змінних трусиків нема. Я їх перу, а вони висихати не встигають, увесь час мокрі, — тихенько поскаржилася вона Раді.

Директриса сплеснула руками:

— Ой леле! — і відразу ж почала гладити Ірку по голові.

Ірка терпляче наморщила личко.

— Ірко, будь ласкава, вибач мені. Нехай уже Аристарх не розуміє, він чоловік, але я, стара дурепа!

— Ви зовсім не стара! — в’яло запротестувала Ірка. Потім зрозуміла, що варто було б додати: «І не дурепа!» — але Рада її вже не слухала.

— Аристарху! — владно наказала вона. — Забери в Ірки всі її речі й вирушай по магазинах. Дівчинці потрібен повний гардероб! І не будь скупиндрягою! А ти поки що в моєму халаті посидиш, — додала вона вже Ірці.

— Слухаюсь, Радо Сергіївно, — менеджер браво клацнув підборами.

Ірці здалося, що він трохи кепкує з величного тону директорки, але Аристарх виглядав зовсім серйозно.

— До речі, що там у нас із коровою? — наче цариця, поцікавилася Рада Сергіївна.

— Чуже місто, — Аристарх розвів руками. — Але дістанемо, можете не сумніватись.

— Навіщо вам корова? — зацікавлено спитала Ірка.

— Нам неодмінно потрібна корова, як же ми без корови, — неуважно вимовила Рада Сергіївна. — Давайте, Аристарху Теодоровичу, не зволікайте! Ані з одягом, ані з коровою.

Менеджер кивнув головою й вийшов. Закутавшись у Радин блакитний халат, Ірка прилаштувалася біля стола.