Ріка

Ріка

Ріка ( Микола Кочерга)

Вона текла тихо, непомітно, наче стояла на місці, обіпершись прозорими  пальцями об трав'янисті береги. Блискітки малинового, вечірнього сонця хлюпалися в прохолоді її хвиль. Це була моя ріка. Я жив у ній ще до того, як став людиною. Я упав у неї дощем, потім розлився полем, потім виріс зернами пшениці, потім моя мама пекла з нього хліб, потім... я потрапив у її кров... Потім... я народився, я став людиною... І сьогодні я прийшов до цієї ріки... Як онуки ходять до бабусі, як ластівки повертаються в свої, покинуті восени гнізда.

 Я йшов берегом і слухав її хвилясту тишу. Хлюпалися дрібні рибинки, намагаючись дострибнути до малинової, сонячної кулі, що заплуталася в вербах. Тут не було нічого з того, що вигадала собі людина - ні урбанізованої колотнечі, ні апокаліптичних глобалізацій, ні синтетичного, цифрового самонавіювання про вигаданий гуманоїдний рай...

Я присів на пересохлу колоду, що мов доісторична істота сіріла неподалік води. Я тут один. Я й ріка. Ні, не один. Аж тепер я помітив, трохи поодаль чоловіка, який теж усамітнився біля самісінької води. Він непорушно сидів на піщаному виступі й уважно стежив за водою. Напевне, то був якийсь старовір, або монах-самітник, бо волосся до плеч  та дивакуваті штани з сорочкою, надавали його вигляду просто таки кінематографічного шарму.

Аби не привертати його уваги власною цікавістю, я повернувся в інший бік, вслухаючись у мірне дихання річки. Вітерець доніс запах моху, риби й вечірньої втоми.

- А блискітки води, мов думки... Правда? - Раптом мовив незнайомець. Мабуть поет - подумалось мені.

 - Чому? - я повернувся в його бік.

- Вони такі ж непостійні, мінливі, беззахисні... А ще - погаснуть, коли сяде сонце...

- Хм... Думки теж згаснуть,  то правда. - Я відповів, силкуючись влучити в його думку.

- Тільки тоді, коли погасне їхнє сонце...

- Їхнє сонце? - Ніяк не міг вловити його мислення я.

- Так. У наших думок є своє сонце. Без нього ми стаємо темними й холодними, мов ці хвилі, вночі.

- І... що то за сонце? - Обережно спитав я, вже боячись нарватися на глибоку філософську бесіду, замість омріяного мною спочинку, без бджіл у голові.

- Ми.

- Що?

- Ми - сонце наших думок. Ми збираємо їх, мов оці блискітки. Ми їх оживлюєм. Те, чим ми є в таємнім нашім сіті... сяє з наших думок, слів і... стає кроками, кудись...

Я погладив суху поверхню колоди, на якій сидів і сказав:

 - А... якщо все саме так, то навіщо нам це знати? Що зміниться?

- Якщо просто, знати - не зміниться нічого.

- А... що ще треба? Тобто... я хочу сказати, що філософія осмислення себе, нічого не змінить... Хіба, що обкутає нас гірляндами понять з лампочками нових питань...

- Коли згасають оці блискітки, на воді?

- Коли сяде сонце... - Мов школяр, біля парти, відповів я.

Незнайомець зіщулено зиркнув на сідаючу малинову кулю:

- Доки світить сонце нашого, невгамовного пошуку, нашого нестримного бажання польоту, сяйва, нашого захвату від буття - наші думки сяють і ми - живі. А коли оте наше сонце сідає за горизонт відчаю, страху, ліні чи болю - сяйво думок гасне, мов оті хвильки води, що ховаються в першу тінь...

- І? - Я захопився його метафорою.

- І ми помираємо. Ми помираємо тут і ми помираємо там...

- Де це - там?

- У світі, з якого я до тебе прийшов...

- А...

- Я - це ти. Сьогодні ти сказав собі, що цей світ - найбільша дурня і ти не хочеш нічого більше... Тому мені треба було вислизнути зі світла майбутнього, щоб нагадати собі про нього...

- Тобі...мені.. - Пробубнів я , розмірковуючи над його інопланетною мовою.

- Іди далі туди, куди ти йшов. Ти прийдеш. Якби не так - ти б не повернувся сьогодні до себе. Я б не повернувся сьогодні до себе. Живи.

Дивак махнув рукою в мій бік і став заходити в воду.

Купатися було прохолодно... Та й одяг не для плавання. Але... Але він... Я протер очі. Потім тріснув себе по маківці, аж пальці заніміли - він спокійно, мов пір'на дикої качки, тримався на хвильках ріки й ішов по воді, наче по килимку власної квартири. Не встиг я рота відкрити, як його постать вийшла під останні промені вечірнього сонця і....сяючими блискітками розсипалась. Він наче знову став світлом, з якого прийшов сюди... А я?

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше