Епілог

Уляна сиділа у затишній кав’ярні в центрі міста, п’ючи свій улюблений гарячий шоколад. Поруч з нею не було нікого. Вона полюбляла самотність, адже лише тоді могла поринути у свої думки.

Сьогодні вона прокинулася зранку з відчуттям, що прожила два різних життя. Сон це був чи своєрідне виконання її бажання – Уля не знала, та й не хотіла знати. Але для себе вона вже все вирішила.

Першою зранку перетелефонували батьки.

– Привіт, доню! Ти вже не спиш? – весело запитала Ганна Миколаївна.

– Доброго ранку, мамусю! Ні, прокинулася ще годину тому. Але йти сьогодні нікуди не треба, то я вирішила поніжитися у ліжку.

– І правильно робиш! – почувся у слухавці голос тата. – До речі, вітаємо тебе з отриманням диплому практичного психолога. Ми дуже тобою пишаємося!

– Дякую, мої хороші, люблю вас! – з ніжністю мовила Уля.

– А ми тебе! Ти ж знаєш! Ну що, коли свою психологію починатимеш практикувати? Вже думала про  це?

– Про це я б хотіла з вами поговорити. Але це не телефонна розмова. Я приїду сьогодні ввечері й ми все обговоримо, гаразд?

– Добре, доню, як скажеш! Чекаємо на тебе! Зготую щось смачненьке на вечерю! – додала мама.

– Гаразд, не можу дочекатися! – весело відповіла Уля і на цій позитивній ноті закінчила розмову.

Батьки ще не знали: вона вирішила, що професія практичного психолога – це не її покликання. І вона збиралася про це їм повідомити увечері. Вона займатиметься танцями! Професійно. І не важливо, наскільки важко їй буде на шляху до омріяної сцени – Уляна не хотіла потім все життя шкодувати про те, що не спробувала втілити свою мрію у реальність.

День був теплий і сонячний. Вдома сидіти зовсім не хотілося. Тому дівчина одягла свою смарагдову сукню та бежеві босоніжки. Волосся, що спадало на плечі легкими кучерями та ледь помітний макіяж доповнювали її романтичний образ.

Перед прогулянкою містом, Уля вирішила заглянути у свою улюблену кав’ярню на чашечку гарячого шоколаду. Насолоджуючись улюбленим гарячим напоєм, вона думала про те, що скаже сьогодні Дмитрові та Андрію. Її роздуми порушив офіціант, який приніс невеличкий бісквітний тортик.

– А Ви вже були у нас тут вчора, – раптом мовив він.

– Ви мене запам’ятали? – посміхнулася Уля.

– Таку ефектну дівчину важко не помітити. Мене до речі, Олегом звати.

– Дуже приємно, Олеже. Я – Уляна.

– Незвичне ім’я. Ви, мабуть, модель? Ваше обличчя здається мені знайомим.

– Ні, я займаюся танцями.

– Ось де я Вас бачив. На кастингу місяць тому. Я теж танцюю.

– Справді? А офіціант – це Ваше хобі? – пожартувала дівчина.

– Це можливість оплачувати рахунки, – засміявся хлопець. – А танці – це моє покликання!

– Он як, – здивовано поглянула на офіціанта Уля, – як не дивно, думаю, моє теж!

– Тоді у нас багато спільного. А чи не погодитеся Ви, Уляно, піти зі мною на побачення?

– Ось так відразу? Я про Вас майже нічого не знаю.

– Ну то буде шанс познайомитися ближче. Може сьогодні увечері?

– Сьогодні ніяк. Маю багато невідкладних справ. Давайте на наступному тижні.

– Домовилися, – Олег взяв зі столу серветку, дістав з кишені олівця та подав Уляні, – залиште мені свій номер телефону.

– Ну добре, чомусь мені важко Вам відмовити, – мовила Уля. Ненароком вона впустила олівець, і той впав під стіл. Дівчина нахилилася, щоб підняти цей маленький клаптик паперу і побачила під столом монетку.

Уля підняла її і почала розглядати. Монета була незвичною. На одному боці її був рослинний орнамент, а на іншому зображено морського коника. Уляні здалося, що цей коник посміхається до неї. А може це просто її бурхлива уява…

– Ваша монетка? – запитав Олег, – дуже незвична…

– Так… Здається моя… – задумливо відповіла Уля і поспіхом заховала свою знахідку в сумочку.

Вона написала свій номер мобільного й офіціант пішов до інших столиків. Допивши свій гарячий шоколад, дівчина розрахувалася біля каси, кивнула на прощання новому шанувальнику й вийшла з кав’ярні.

Саме в цей час мобільний заграв знайому мелодію.

– Дмитре, привіт! Ти зараз де? Я під’їду, потрібно поговорити.

Розмова з Дмитром виявилася не дуже емоційною. Хлопець вислухав Улю про її покликання і неможливість переїзду з ним у його рідне місто. Вона також не хотіла продовжувати стосунки на відстані, тому запропонувала їм просто залишитися друзями. Хоча Дмитрові ця розмова була явно не приємною, він намагався не видавати свого розчарування відмовою дівчини. Він холодно побажав їй успіхів з її танцями та, пославшись на термінову роботу, поспішив завершити їхню розмову.

Вийшовши від свого колишнього хлопця, Уля відчула деяке полегшення. Вона відчувала, що із Дмитром у неї мабуть нічого б і не вийшло.

Перший крок на шляху до повної свободи був зроблений, тому дівчина, не зволікаючи, набрала номер Андрія і домовилася про зустріч у невеличкому кафе недалеко від її гуртожитку.