7

Епілог

На дворі була осінь. Цей листопад виявився морозним і вітряним. Біля свіжої, вкритої живими квітами могили стоять дві заплакані жінки, яких втішають чоловіки та найближчі родичі.

Анна стоїть осторонь та обіймає заплакану Бажену. Сліз уже немає. Душа яка стільки разів стикалося зі смертю перестала її боятися. Після того, як довелося особисто провести у кращий світ таку близьку та рідну людину, серце ніби стиснулося і завмерло, не відчуваючи нічого. Німою тугою погляд оглядав усіх присутніх і благав припинити це. Втекти і дати собі право пережити цей день.

 - Тримайтеся, мої хороші, - тихо промовила Антоніна, поправляючи на подрузі шарф. – Ти ж знаєш, що це природний процес.

- Знаю, і Каміла попередила про це. Та як усе одночасно навалилося.

- Ти як почуваєшся? Шлунок болить?

- Особливо зранку. На наступному тижні сходжу до лікаря.

- А дзвінок був? – кинувши погляд на дівчинку, яка продовжувала мовчки притулятися до матері.

- Ні! Не варто було так спішити. Я усе зіпсувала. Він уже місяць як не дзвонить.

Тоня винувато опустила очі і прошепотіла на вухо:

- Я сказала йому про похорон.

- Тоню, нащо? – втомлено обурилася Аня.

- Папа! – закричала Бажена і побігла у бік Алека, який ніс у руках великий букет червоних троянд.

Він змінив зачіску, на таку як носив колись, коли був лише Заблоцьким, начисто поголився. Такий колишній, такий рідний, і такий чужий.

- Прийміть мої співчуття, – сказав чоловік, підійшовши до подруг. – Анно, ти як?

- А ти як думаєш? Більше у мене немає бабусі.

- Мені дуже прикро, що я запізнився, – він обійняв жінку. -  Вибач мені. Більше ніколи не приховуй такі речі. Чуєш мене? Я зараз повернуся.

Чоловік поклав квіти на могилу старенької й підійшов до батьків та тітки Анни. Усі уже майже розійшлися, бо починав мрячити дощ, але жінка залишилася чекати на Алека, вгамовуючи хвилювання. Вона одночасно раділа його приїзду і наперед сумувала, що доведеться скоро прощатися знову.

Після недовгої розмови він повернувся.

- Дякую, що приїхав, Алеку.

Аня не знала, як себе поводити після того, як їх стосунки перейшли на новий рівень. Вони пів року спілкувалися, як близькі друзі, з натяком на романтичність, але квапитися ніхто не хотів. Коли чоловік останній раз гостював у дівчат, почуття захопили колишніх закоханих. Анні здалося, що не було ніяких дев’яти років, що так усе і стане на свої місця. Та Алек навпаки замкнувся, а повернувшись до Польщі зовсім зник. Хто вони тепер, і як з цим бути вона не знала.

- Аби я знав про хворобу бабусі Маші, я б приїхав раніше.

- Чим би ти допоміг?

- Був би поруч з вами.

Аня поглянула серйозно і помітила щось нове у багряних глибинах очей. Щось нове, або ж навпаки, щось давно забуте.

- Ти не зобов’язаний.

- Як чоловік, я зобов’язаний бути поруч з тими кого люблю, – він лукаво посміхнувся. Не дивлячись на усю атмосферу, через пелену трауру пробивалася неприкрита та нахабна радість.

- Тебе не було весь цей час.

- Вибач мені цю розлуку і мою мовчанку. Вибач і те, що я дещо приховав від тебе.

- Ти про що? Щось трапилося?

- Я пам’ятаю, Анно. Я пам’ятаю усе.

- Що? Ти згадав час до аварії? Як?

- Я ризикнув і пішов на сеанс гіпнозу. Умовою терапії був спокій та повна ізоляція, щоб організм легше піддався. Вийшло не одразу, три тижні день у день відвідував лікаря, але йому вдалося. Ситуація була давньою, а моє серце трохи заслабке, та я ризикнув, щоб повернути собі себе. Щоб повернутися повною мірою до вас.

- Чого ти мовчав? Міг хоч попередити заздалегідь.

- Аби ти знала ризик. Ти б не дала мені таке утнути.

- Ти міг…

- Так, але я живий і повністю є собою.

- Варто було вигадати щось. Я місця собі не знаходила.

- Я знаю, Аню. Вибач.

- Я така рада, Алеку, - вона плакала від щастя, забувши про те де знаходиться.

- Я кохаю тебе, Анно Соловей.

- О, Алеку… - вухах  загуло і вона утратила свідомість.

Швидка допомога забрала жінку в лікарню, де одразу провели обстеження. Через дві години, у коридор до Заблоцького та Артема з Тонею вивели бліду та стомлену Анну. Алек помітив, як кохана схудла за останній місяць, як під рідні очі залягли глибокі тіні, а від колишнього рум’янцю і сліду не залишилося. В його серці заграла скорбота, що в такий важкий момент він не був поруч, щоб розділити утрату.

- Передаю, так би мовити, з рук у руки, - промовив головний лікар, підійшовши до Алека. Чоловік, приміром, зрозумів про що говорив лікар і посміхнувся у відповідь.

- Приймаємо, Пашо. Що з нею? – запитав Артем, стурбовано оглядаючи сестру в обіймах польського зятя.

-  Все добре. Я сказав Анні що приймати, і який спосіб життя тепер вести. Не турбуйтеся, все з нею добре.

Заблоцький дивно глянув на обличчя коханої, де з’явилася усмішка:

- Тобто? Поясни мені, Аню. Я очевидно не усе правильно розумію. З тобою усе добре?

- Ти скоро станеш татом, Алеку.

Іноді один день, одна зустріч може мати вплив на усе подальше життя. А іноді усе життя веде людину до одного єдиного дня, щоб все пішло правильним шляхом.

Ризики, вибори, роздуми – усе передбачено нам з народження. Не варто боятися змін, бо усі вони є невід’ємною частинною буття людини, неоціненною частиною фінальної версії нас.

Оповідання є частиною книги "Знаюча". Запрошую у гості )))