6

На порозі стояв Алек з букетом квітів та великим білим ведмедем. Він помітно змінився з моменту нашої розлуки, але я легко упізнала його там на виставці. Галантний костюм, ідеально сидячий на ньому, говорив, що його фізичну форму не попсували роки. Раніше скуйовджене волосся підмінила зачесана назад зачіска, доглянута небритість покрила раніше старанно виголене личко. Що залишилося колишнє - це очі, насиченого винного відтінку. З тих пір вони стали ще більше незвичними та походили на лінзи.

- До-до-доброго дня!

- Пробачте за мій візит. Бачу, що трохи невчасно. Я можу зайти пізніше, якщо Ви не проти?

- Ні, все гаразд, - ледь видавила із себе, розуміючи, що він не знає хто я насправді.

- Пробачте, будь ласка, забувся представитися. Я Алек Вайда, засновник міжнародного Варшавського конкурсу молодих талантів «Намалюй успіх». Спід було попередити про свій візит завчасно, вибачте, пані Соловей, мою невихованість. Я трохи запізнився на виставку через затори, ми так і не зустрілися. Одна з репортерів сказала, що бачила, як Ви вибігали з приміщення. Припускаю щось трапилося, чи Вас образили?

- Ні, все добре. Дійсно дещо сталося. Ми були змушені швидко їхати.

- Шкода, але хай там як, Ваша донька має отримати приз і я чимшвидше хотів самостійно вручити дівчинці її перший, заслужений гонорар, - казав Алек, роздивляюсь мене. – А ще хотів побачити Вас у живу, а не на відео чи фото. Це вам, - букет неймовірної краси з білих троянд та блідо-рожевих еустом ліг мені у руки.

- Зайдіть у середину, не давайте сусідам привід поговорити, - Тоня вийшла з вітальні і буквально прибрала мене зі шляху.

- Ми знайомі? - він перевів здивований погляд на Тоню. - Ваше обличчя дуже мені знайоме. Ви Антоніна? От тільки звідки я Вас знаю? Вибачте, після аварії дев’ять років тому, я частково втратив пам'ять, яка не повернулася досі.

- Пусте, пане Заблоцький. То є не проблема. Я Антоніна Кулагіна, ваша...

- Студентка, - засміявся чоловік, та ударив легко себе по лобі долонею. – Здається, я пригадую Вас. І Ви, Ви Анна Соловей. Теж моя студентка, я пам'ятаю Вас в аудиторії з яскравим жовтим блокнотом у руках.

- Точно, Алеку, - моє серце стискалося кайданами мовчання та рвалося під ними по живому. - Я Ваша студентка.

- От звідки Ваш образ у моїй голові. Вибачте, я без згоди малював Вас, не пам’ятаючи ким Ви є. Так дивно згадати хоч щось. Я стільки років марно намагався, а тут прилетів у країну де раніше ніколи не був, зустрів вас двох, і пам'ять прокинулася.

Я ледь дихала від напруги.

- Чудеса трапляються, - додала Тоня. Проходьте, не чекатимемо ж Бажу на порозі. Вірно, Аню?

 Ми сиділи у вітальні напроти один одного, пили каву і намагалися вести діалог, дочікуючись приходу зі школи доньки. Більше говорила Тонька, я ховала погляд, а от Алек навпаки роздивлявся мене.  

- Вам зле, Анно? - його питання загнало у глухий кут. Моє тремтіння, не можна було не помітити.

- Мам? - Бажена надійшла зі школи раніше і додала вогню з порога.

- Вітаю, Бажено, - Алек віддав їй ведмедя та привітно протяг руку. – Дозволь відрекомендуватися, я Алек Вайда. Вирішив самостійно привітати юну художницю. Митця, який обійшов навіть дорослих конкурентів. Ти неймовірно талановита дівчинка, Бажено, - ніжна тональність його голосу, безжально роздирала моє материнське серце.

- Дякую, пане Вайда. Мені неймовірно приємно, що Ви подолали такий шлях, аби мене привітати. Та скажіть, будь ласка, звідки Ви знали мене раніше?

Моя дочка розвинена не по роках, могла легко загнати у ступор будь-кого з дорослих. Та Алек виявився міцним горішком. Побачити вираз його обличчя таким спокійним, я не очікувала.

- Ти бачила свій портрет? То дійсно ти?

- А хто ще?

- Я бачив твої фото з виставки і вважав, що то просто схожість.

- Так і є, – я хотіла швидше припинити цю розмову і зачинити за Заблоцьким двері. Двері у які він більше ніколи не увійде.

- Мамо, ти знаєш, що це не так. Звідкіля, пане Вайда, Ви знаєте нас? Я бачила і мамин портрет.

- Бажено! - я лютувала. - Може трохи проявиш вихованість та тактовність?

- Насправді, за тим я і тут, - Алек витяг зі своєї сумки файл, де на звичайному папері, формату А4 красувався мій портрет, виконаний звичайним олівцем, і на маленькому клаптику, прямокутної форми на мене дивилася моя трирічна донька. - Це перші портрети, які я намалював. Ще у лікарні, через місяць після аварії та втрати пам’яті.

- Ого, - Тоня роздивлялася їх мов слідчий. Ми ж з дочкою завмерли.

- Я не пам'ятав хто Ви, та малював. Лікарі припустили, що це хтось важливий мені, раз образи пробилися крізь ушкодження, але батьки усе заперечили. Згодом і знайомі нічого не допомогли. Воно і не дивно, хто знав, що я був викладачем, твоєї матері, Бажено. Ми уже з’ясували цей момент.

- А-а я? Мене Ви не бачили?

- Не можу це пояснити. Ти, моя люба, снилася мені, причому у різному віці. Я просто малював дівчинку зі своїх снів. Звучить безглуздо, погоджуюся, та це правда.

Серце умивалося сльозами, дивлячись на батька та доньку, яка, як дві краплі води схожа на нього. Антоніна показала мені крихітну помітку внизу портрета Бажі: "березень 2012".  Я перестала дихати та глянула на Алека, ніби вперше бачила його.

- Як ти поясниш те, що ти малював свою доньку у трирічному віці, в її улюбленій сукні, коли на той момент вона ще навіть не народилася? Алеку, як таке можливо? - руки тряслися, а мозок спалахами переходив на кипіння.

- Що Ви сказали?

Тоня витираючи сліди туші змішані із сльозами, грізно промовила:

- Не будь боягузкою, подруго. Скажи їм усе.

Розплакавшись, я упала на коліна перед дочкою, та промовила те, чого не думала, що скажу коли-небудь:

- Бажено, донечко моя, цей чоловік твій тато. Не Олександр, як у свідоцтві, а Алек, Алек Заблоцький. Як бачиш, я усі роки брехала тобі. Він не загинув у аварії, а травмувався й утратив пам'ять. Він не пам’ятав мене, тому я вагітна утекла з Польщі. Вибач, вибач мені.