5

Чотири місяці потому.

- Мамо, моя картина виграла премію Варшавського художнього музею. Я  виставлятимуся поруч із великими художниками. Ми маємо туди поїхати.

- Бажено, ми не поїдемо до Варшави, - щоб приховати внутрішнє хвилювання, я відвернулась я до вікна.

- Але чому? – по тональності її голосу, я приготувалася до скандалу. - Я завжди мріяла побачити країну, родом звідки дідусева родина. Ти знаєш, як я мріяла потрапити на справжню виставку. Ти знаєш як я мріяла, щоб там і моя робота була? Ти уявляєш, як це для мене важливо?

- Доню!

- Я мрію про цю виставку і ти не можеш мені відмовити. Це несправедливо. Ти знаєш, що сама я не зможу поїхати. Це егоїзм мамо, егоїзм, - донька вискочила з вітальні, грюкнувши дверима.

- «Варшава? Мрія?» – думала я. – «Боже, я не готова рушити у минуле. З іншого боку, це не означає, що я зустріну когось знайомого, тим паче Алека. Не наближатимемося до університету, де думаю, він і досі працює. Ми швиденько відвідаємо виставку і в готель, а наступного дня додому», - мої думки не переконали мого зламаного, наполоханого серця. – «Я маю зробити це заради доньки. Маю ризикнути заради неї».

Два місяці потому, квітень.

Варшава, хол художньої виставки.

- Мамо, дякую тобі, що привезла мене. Я така щаслива. Це найкращий подарунок на день народження, хоч і завчасний.

- День добрий, пані! - молода дівчина у синьому костюмі привітно підійшла до нас.

- День добрий. Я, Анна Соловей, а це моя донька - Бажена Соловей.

- О пані, ми зачекалися на вас. Прошу, проходьте за мною. Я можу розмовляти польською, пані мене розуміє гарно?

- Я навчалася у Варшаві. Польська мова - друга рідна.

- А пані художник?

- Я теж вас розумію. Мама навчала вашої мови з дитинства.

- Чудово, тоді ходімо представлю Вам нашого мецената та художника – пана Вайда.

Я спостерігала десятки чудових полотен на стінах музею і мене наповнило відчуття гордості за донечку. За маленьку дівчинку, яка у свої майже вісім років здобула перемогу у Європейській країні. Вона безумовно молодчина, а я матір цієї молодчини. Я наповнювалася ейфорією.

Їх меценат затримувався і нам запропонували індивідуальну екскурсію музеєм. Ми звичайно погодилися. Картина Бажени - "Букет весняних квітів", я вперше бачила наживо. Він дійсно вражав майстерністю виконання та виглядав не гірше картин дорослих митців.

- Доню, ти неймовірна молодчина. Я дуже пишаюся тобою, - щаслива усмішка дочки, то найцінніше, що я маю.

- Мамо?

- Що, мила?

- То я, там на полотні? Точно я.

- Тобто? - я здається потрапила до якоїсь викривленої реальності, чи стала жертвою чийогось жарту.

На одному з полотен на мене дійсно дивилася моя дівчинка, щоправда, трохи менше за віком. Я окам’яніла, не розуміючи, що відбувається. Та те що  побачила далі, вразило не менше - мій портрет, ніби знімок дев’ятирічної давнини. Дивився на мене щирим та теплим поглядом.

Наш екскурсовод відкрила від подиву рота та намагалася підібрати слова, але замість того мовчала. Під кожною картиною висіла табличка з іменем автора. 

- Алек Вайда, «Світ у її очах». Це жарт? – знервовано рявкнула до екскурсовода.

- Так! Тобто, пані, це дійсно картини пана Вайда, нашого мецената, який і влаштував даний міжнародний конкурс.

- Даруйте, можна фото переможниці? - репортери налетіли відусюди.

Бажена розгублено щось розповідала та фотографувалася біля своєї картини.

- Даруйте, Ви знайомі з художником, пані Соловей? - запитала півголосом екскурсовод.

- Це не важливо.

- Он і пан Вайда, зараз зустріну його. Зачекайте, будь ласка, на місці.

Я розгублено стояла, не розуміючи, що означають ці малюнки, поки не помітила ще один шедевр майстра. На ньому знову зображувалася я, у своєму улюбленому білому светрі, з розтріпаним волоссям, на ліжку, з чашкою ще паруючої кави. Я налаштувалася на серйозну розмову з цим Вайдом, допоки не побачила ким був чоловік, з яким розмовляла екскурсовод – це був змужнілий Заблоцький.

Я нервово повернулася назад до картини і зрозуміла, що саме в такому вигляді він бачив мене за останньої нашої зустрічі. Точнісінько так, я пила каву в останній наш спільний ранок у нього на ліжку.

Підпис: «Ранкова кава».

Наче трохи не при собі, без пояснень та прощань, хапаю Бажену й виводжу з приміщення. Нам пощастило відразу упіймати таксі, яке тільки висадило своїх пасажирів. І уже за кілька хвилин ми були майже у своєму готелі.

Якщо чесно, я жахливо боялася зустрічі з ним. Серце щоразу холоділо від самої думки, що він може померти через прокляття, та від припущення, що він так і не впізнає мене. Як мені дивитися йому в очі, тримаючи за руку його доньку? Каміла казала, що смертельна небезпека минула. Вона неодноразово телефонувала та нагадувала про це. Але я не мала права зруйнувати життя чоловікові, якого колись кохала. Він не знайшов мене протягом стількох років, чи не згадав, чи не хотів. Я не повинна рушити минуле. Минуле в минулому, хай і прокляття спало.

Бажена, звичайно, лютувала та я не могла їй розповісти правду.

- Ми їдемо, Бажено, і крапка. Ти отримала усе, що хотіла, а зараз вибач.

- Звідки пан Вайда мене знає? 

- То була випадкова схожість, - хоч портрет Бажени мене дійсно турбував. Алек не міг знати про її існування, а тим паче бачити її. Наша родина не має навіть сторінок у соціальних мережах. Звідки він її знав?

- А картина, де зображено тебе?

- Не важливо.

- Мамо!

- Я не зобов'язана тобі пояснювати, Бажено! То моя справа. Ти отримала, що хотіла, а зараз давай без зайвих слів та пояснень. 

То було останнє, що ми змістовне сказали одна одній.

- Вона уже тиждень не розмовляє зі мною, - Тоня слухала мою розповідь з розкритим ротом.

- Може варто їй розповісти, все-таки?

- Немає чого розповідати. Тоню, біологія не вирішує сімейні проблеми. Так, він батько, але ця інформація лише ранить її.