4

Ритуал мав пройти вночі, на місцевому кладовищі. Бажена гостювала у батьків, тому я могла узяти себе в руки перед відправленням в дорогу:

- «Аня, ти сьогодні зранку відправила на той світ ще одну «подорожню», - думала я. -  Яка вона по рахунку? Тисяча сто сімдесят п'ята чи більше? А ти кожного разу плачеш після цієї процесії. Ніколи не задумувались про смерть поки не стала одним з її помічників. Чи рабів? Аню, хто ти у цьому світі? Ким ти є перед обличчям Всесвіту? Провідником?  Не про те. Не про те я зараз думаю. Я маю уже виходити, але страх примушує сидіти тут, у порожній спальні, і дивитися на стіну. Я сама себе смішу. Як вести бесіди з мертвими, я мастак, а як на кладовище вночі, то боюся. А що власне я там боюся побачити? Чергових духів? Пора, Аню, пора!»

- «От уже і ворота кладовища, а он і Каміла. Яка вона спокійна, геть не переживає. Але чого їй боятися? Вона знаюча, яких зараз не розшукаєш».

- Вечір добрий! - дух жінки з'явилася на задньому сидінні авто, та налякав мене, несподіваною появою.

- Добрий! Ох, налякали. Ви не розумієте чому Вас ніхто не бачить?

- Чому не розумію? Дуже навіть розумію. А Ви чому сюди приїхали вночі?

- Справа є. Чекайте, то Ви знаєте, що Ви мертва?

- Ну, сто відсотків не жива, - незнайомка розсміялася.

- Стривайте, а чому Ви не пішли далі? 

- А що я там забулася? Між живими цікавіше. 

- Аню, виходь з авто! - Каміла кричала та бігла до мене. Я не зрозуміла куди ділася незнайомка, та чому не можу відчинити двері авто. Проблем із замками раніше не було.

- Спокійно, красуне, спокійно, - дух з’явився поруч на передньому пасажирському сидінні. Тепер обличчя жінки будо не зовсім жіноче, а рот ніби глиняна маска повільно розтягувався до вух.

- Спокійно, давай я вийду, і ти підеш своїм шляхом.

Жінка зареготала і її рот став більше схожий на гримасу чудовиська. За губами я помітила кілька рядів гострих зубів, скоріше схожих на біленькі цвяхи. Зрозуміла, що вляпалася у неприємності.

- Ти зараз підеш моїм шляхом, - незнайомка схопила мої руки, а рот уже став чорною дірою, яка буквально манила заглянути у неї. Розмір її постійно збільшувався, залунав неймовірний стогін. Стогін сотень, очевидно згублених потворою душ. Та я не могла перестати наближатися до пропащої пащі.

- Упирайся, Аню. Відійти від неї, суча дитино! - та демон, чи ким би ця почвара не була, не думала мене полишати. - Аню, це Каміла, слухай мене, сконцентруйся на моєму голосі. Аню! - ще трохи і вікно біля мене Каміла б вибила, але я все не могла поворухнутися.- Валентине, я без тебе не впораюсь.

Мені давно не було так легко, як тієї миті. Я чула мою донечку, її сміх, мамину колискову, жартики брата, регіт Тоньки, шепіт Алека. Алек?

- Аню, отямся!

- Що? - я відсмикнулася до вікна і побачила попереду неймовірного розміру чорну, ніби воронку, де щойно був рот пекельного створіння. Простір у середині звивався чорними хвилями, схожими на атлас. Стогін, плач та крик заповнили салон автомобіля, а демон ледь помітно наближався.
Схоже пастка була б смертельною, аби далі не сталося неможливе. Через лобове скло до нас влетіла справжня пантера.

Тварина ричала, а почвара закрила свою пащу та налякано усім тілом вдавилася у двері. Нарешті повернулася змога ворушитися та з’явився шанс втекти з полону. Свіже нічне повітря було таким неймовірним, що я не могла надихатися. Серце оглушливо стукотіло. Як навіжена стала навколішки та притулилася лобом до вологої землі. Ревіння пантери та писк демона, привели мене повністю у себе. Я побачила, що Каміла біля багаття читала щось незрозуміле, а тварина тягла за шию людиноподібну істоту з очима, що світилися зловіщим червоним сяйвом. Я присіла просто на холодну росяну траву де щойно припадала і слідкувала за усім абсурдним дійством. 

Тіло почвари спалили, а чорна кіптява, яка за законами фізики мала йти до неба, одним стрімким потоком увійшла у землю, поруч Каміли. А от пантера зникла і на її місці з’явилася чорна кішка.

- Аню, це був Морок, - полегшено видихаючи та розправляючи одяг, з абсолютно спокійним обличчям, сказала Каміла. - Ці демони  затягують у себе душі жертв, які у вічних муках там і покояться. Він приходить до кладовищ у пошуках заблудлих душ. На живих нападають в єдиному випадку, якщо людина бажає сама собі смерті.

- Який жах. Мене досі трусить, - я ледь стояла на тремтячих ногах. -  Та я не є самогубцею і не думаю про це.

- Ти у такому відчаї, що демон порівняв це з бажанням померти, люба.

- Я не у відчаї.

Кіт підбіг до мене та занявкав, а знаюча уважно слухала те все.

- Валентине, ти хочеш сказати, що покійна таким чином не хоче відповідати за вчинене? - кіт з розумним поглядом вивчав мене мовчки, та знаюча продовжила діалог: - Тоді, Валю, ні кроку від неї.

- Вона вас розуміє?

- Це хлопчик - Валентин. Він мій фамільяр, помічник іншими словами. Та на сьогодні з тебе годі інформації. Давай, Аню, швидко покінчимо зі справою, бо твоя покійна родичка не хоче відповідати за свій гріх.

- Я не розумію.

- Потім, люба, потім.

Ритуал ми провели доволі швидко і без ексцесів. Що не могло не тішити. Ще одну сутичку з потойбіччям я б не витримала, ні фізично, ні морально.

- Твоя прапрабабця привела Морока. Вона була дуже близько, буквально обіймала тебе, тому і Морок прийняв мертву енергетику за потенційну близьку смерть. Бабця за такий гріх має відповідати перед Вищим судом, а допоки його розділяють усі живі і майбутні нащадки, вона спокійно існує між світами. Тебе було легше погубити, щоб прокляття існувало на майбутніх поколіннях, ніж відповідати за скоєне.

- Я не вірю у те що чую.

- О, скільки разів я це говорила у своєму житті, - засміялася трохи стомлено знаюча. Було помітно, що сил на ритуал вона витратила чимало, про це свідчила бліда шкіра та злегка тремтячі руки. - Звикнеш. Ходімо Аню, скоро світанок, нам краще не потрапляти на очі місцевим. А ти здійсни мрію доньки. Ризикни, та поглянь своєму страхові у вічі.