2

Уже того вечора я летіла до Алека в лікарю, благаючи Бога відвести від нього смерть. Дівчина на рецепції видала абсолютно кіношну фразу про те, що до нього пускають лише близьких, і те на кілька хвилин:

- Панові Заблоцькому не варто зараз перевтомлюватися. Ще вчора він був в реанімації.

- Я розумію. Але мені б хоч показатися йому. Сказати, що я поруч. Я його дівчина і маю підтримати його.

- Даруйте, пані, та якраз зараз поруч з ним знаходиться також його дівчина й батьки.

- Тобто? - мене обдало хвилею жару, а по спині побігли холодні краплини поту.

- Я не в праві розповсюджувати інформацію про стан пацієнта, але пан Заблоцький не зможе зараз підтвердити, чи спростувати цю ситуацію. Він частково втратив пам'ять.

- О, ні!

- Моя Вам порада - зачекайте поки він хоч трохи оговтається і до нього пускатимуть друзів. Там дивись, він упізнає Вас та прояснить усе.

Ви знаєте, як помирають мрії? Знаєте це жагуче відчуття у грудях, що займає весь грудний відділ? Хтось скаже, що то серце, але ні - цей біль інакша, більша, болючіша. Вона охоплює груди, ніби ременем, обіймає полум’яними лапами та стискає ці обійми. Цей катуючий зашморг відчувається буквально фізично, а біль лише розгорається кожної секунди. Помирають мрії з відчуттям приреченості. У горлі боляче стоїть ком, а у роті пересихає так, що і слова мовити не сила. 

Мені абсолютно був зрозумілий сценарій подій, його причини та мотиви. Але найгіршим було - що це зависока плата за те чого я не просила. За мій дар, чи точніше прокляття.

Мій ступор перервали гучні ридання та дівчина, котра вибігла з лікарні. Здалося, ніби вона щойно з операційного столу, бо окрім медичної накидки на ній нічого не було.

- Ви бачили ту пані? - ошелешено запитала я, та одразу зрозуміла по спантеличеному поглядові медичної сестри, що нікого вона не бачила.

Я кинулася з лікарні, шукаючи привида, чи духа, чи просто мертвого, що вийшов на зв'язок та втік. Мені було лячно та невідомі мені мотиви штовхали на пошуки. Я почула гучні схлипування. Повернувшись побачила звичайну жінку. Щоправда, її очі мали дещо дивний вигляд. Не розумію чому, але сама райдужка буда яскравішою та більшою ніж зазвичай, а шкіра ніби підсвічувалася та злегка просвічувалася.

- Пані?!

- Ти медіум? Ти бачиш мене?

- Очевидно медіум, бо бачу.

- Яке щастя. Я певно помираю, дитино. Помираю, не попросивши вибачення у дочки.

- Я можу допомогти?

Жінка плакала, а я розгублено озиралася довкола. Рідкі перехожі дивилися на мене не розуміючи чого я стою мов вкопана, посеред порожньої нічної вулиці.

- Якщо не прокинуся, а я відчуваю, як тягне до неба. Передай моїй донечці, що я благословляю їх шлюб. То я підробила знімки, та підставила Мілоша. 

- Як я її знайду? Хто Ви?

- Володарчик Роксоляна, моя дочка Катаріна. Хай пробачить йому, та збереже своє дитя.

Жінка різко розтанула, а я побачила кров'яні ляпки на снігу. Голова гуділа, а з носа струїлася кров. Я зрозуміла, що увійшла у силу, заплативши за неї власним щастям.

Повернувшись до лікарні, відразу запитала про пацієнтку, на прізвище Володарчик Роксоляна. Моя польська мова, підозрюю, уже не була така відшліфована - тараторила, мов навіжена.

Медична сестра стурбовано підійшла до мене та запропонувала відпочити, але я не вгамовувалася:

- Я маю дещо сказати її дочці - Катаріні. Прошу, пані, проведіть мене до палати Володарчик.

- Заспокойтеся, прошу Вас, - підійшла ще одна медсестра.

Після півгодинних вмовлянь, мене вели довгим коридором, де було чимало людей.

- Пані Володарчик, повторюю ще раз: найстрашніше позаду, нам вдалося їх реанімувати. Пані Роксоляна буде жити. – повідомляв лікар, високій заплаканій дівчині, в якій розгледіла знайомі риси обличчя примарної жінки. Це була саме та Катаріна, яку я мала відшукати. На щастя, її мати не померла, та сама попросить вибачення у дочки.

А от мене чекало заспокійливе та ніч на лікарняному ліжку. Вранці я попленталася додому, дорогою обдумуючи, як бути з Алеком. Мої почуття були сильними, але страх за його життя сильнішим. Мій прапрадід помер в прямому сенсі. Алеку пощастило, що він просто забувся мене. Забувся, бо інакше і бути не могло. Я мала дати йому спокій, щоб врятувати його життя. Усі мої ризики, починаючи з від’їзду до Польщі, вели мене до одного - до щирого, але неможливого кохання. А якщо копнути глибше - вони вели мене до пробудження дару, крізь призму болю та страждання.

Через друга Алека я дізналася, що він мав значні ушкодження гіпокампа. Він пам'ятав хто він та звідки. Упізнавав батьків та людей, які були з ним до певного часу. Забувся Заблоцький події приблизно за останній рік, тобто і мене виключно. Цим скористалися батьки бідолахи та звели його з колишньою дівчиною, з якою Алек розлучився влітку. Такий підступний хід батьків коханого розбив мене до крихти.

З горем навпіл я захистила диплом та чекала на випускний. Протягом двох останніх місяців, я періодично бачила привидів, які розгублено блукали землею не знаючи, що з ними трапилося. Раптом до мене дійшло, що я маю допомагати їм йти далі. От чого бабуся називала мене «провідницею».

Виявляється, душі померлих не можуть покинути світ живих поки не усвідомлять, що уже не належать до нього. Моменти їх прозріння завжди були різними, але у ті миті я завжди чула легкий дзенькіт та бачила немов вихор, який огортав усе їх тіло. Вони танули у повітрі з блаженною посмішкою. Саме вона – їх посмішка, була тим рятувальним акордом в кінці такої нелегкої для мене розмови.

Але все одно, морально я була на межі божевілля. Адже мої «нові друзі» не завжди були в адекватному стані. Останній «подорожній» влаштував справжній виніс мізків, поки з криками покинув мою оселю. Дух твердив, що не міг померти, а я маю зробити щось, аби повернути його до дружини. Його істерика привела мене до шаленої тахікардії та кровотечі з носа. Голова, яка не звикла до такого довгого контакту із душами, закипала щомиті з новою хвилею жару. Коли я гаркнула, що не можу йому допомогти і хай йде своїм шляхом він мовчки зник. Надіюсь, за місцем призначення.