Розділ 2. Той, хто не може мовчати

Дем’ян не пішов далеко.
Він просто відійшов за ріг будинку — у вузький провулок, де ліхтарі не діставали, а тіні були густіші за ніч.

Там він притулився спиною до холодної цегли й заплющив очі.
Дихав повільно, намагаючись повернути контроль.

Але контроль не повертався.

Тиша, яку він відчув біля її вікна, вже зникла.
Вона тривала рівно стільки, скільки він дивився на неї — кілька секунд, може хвилину. А потім повернулося все: шепіт, уривки мелодій, голоси, яких він ніколи не розумів.

Вони не кричали.
Вони просто були.

Як фоновий шум, що став частиною нього самого.

І сьогодні вони були голосніші.

Наче роздратовані.

Наче голодні.

Він підніс руку до носа.
Кров. Знову. Тонка цівка спустилася до губ. Він не витирав. Просто стояв. Чекав, поки вона зупиниться.

Вона завжди зупинялася.

Але цього разу — повільніше.

Крапля впала на асфальт і розтеклася темною плямою.
І разом із нею в голові раптом прозвучала нота.

Тонка.

Жіноча.

Така сама, як у її голосі.

Дем’ян різко розплющив очі.

Тиша.

На секунду — ідеальна.

Він повільно підняв голову.
Подивився вгору — на її вікно.

Воно було відчинене. Світло вимкнене. Але він знав — вона там.

Вона чує.

Вона співає.

І вона кровоточить так само.

Він витягнув телефон.
Пальці трохи тремтіли, коли відкривав диктофон.

Натиснув запис.

Підніс до вуха.

Тиша тривала секунду.
Потім — голос.

«Де життя кінчається тихо…
Де смерть встає — і не вмирає…»

Його власний голос. Хрипкий, низький, із легким тремтінням.

Але не тільки його.

У ньому був ще один.

Тонший.

Жіночий.

Той самий, що звучав у голові Яри.

Він різко вимкнув запис.

Подих став нерівним.

— Чорт…

Це вже не було просто галюцинацією.

Це був зв’язок.

І він не знав, хто його створив.

Він не знав її імені.

Він знав тільки одне: коли вона поруч — тиша.

Коли вона далеко — пісня.

І ця пісня вже не була просто шумом.

Вона була болем.

Голодом.

Чимось, що повільно з’їдало його зсередини.

Він відштовхнувся від стіни.

Пішов назад — до її будинку.

Не поспішаючи.

Але рішуче.

Ніби кожен крок був уже вирішений за нього.

Підійшов до під’їзду.

Світло над дверима блимнуло, коли він став під камерою.
Холодне. Біле. Нещадне.

Він подивився на домофон.

Натиснув кнопку 47.

Тиша.

Декілька секунд.

Ніхто не відповів.

Він натиснув ще раз.

І ще.

Тоді просто стояв.

Чекав.

Ніби знав, що вона там.

І що вона дивиться.

Яра почула домофон.

Спочатку подумала — помилка.

Потім він задзвонив знову.

І щось у грудях стислося.

Вона повільно підійшла до панелі біля дверей.
Подивилася на маленький екран.

Камера показувала його обличчя.

Гострі вилиці.

Темні очі.

Легка щетина.

І кров біля носа, яку він навіть не намагався витерти.

Він не посміхався.

Просто дивився — прямо в камеру.

Ніби знав, що вона дивиться.

Яра стояла нерухомо.

Її серце билося швидше.

Мелодія в голові знову звучала.

Але тепер — тихіше.

Наче відступала.

Наче боялася його.

Вона не натиснула кнопку одразу.

Просто дивилася.

На нього.

На його очі.

На те дивне, майже болісне напруження в його обличчі.

І зрозуміла одну річ.

Він страждає.

Так само, як вона.

Її палець нарешті натиснув кнопку.

Двері під’їзду клацнули.

Він увійшов.

Сходи були тихі.

Кроки — повільні.

Впевнені.

Кожен звук відбивався луною в порожньому під’їзді.

П’ятий поверх.

Він зупинився біля її дверей.

І саме в цю секунду вони прочинилися.

Не повністю.

Лише на вузьку щілину.

Яра стояла за ними.

Світло з коридору падало на її обличчя.

Волосся трохи розтріпане.

Очі темніші, ніж він пам’ятав.

Вони дивилися один на одного мовчки.

Декілька секунд.

Які здавалися довшими за ніч.

Потім він зробив крок.

Вона не відступила.

Навіть не здригнулася.

Наче чекала.

Він підняв руку.

Повільно.

Торкнувся її щоки кінчиками пальців.

Шкіра була гаряча.

Яра тихо вдихнула.

І здригнулася.

Не від холоду.

Від спокою.

Наче хтось вимкнув біль у її голові.

Тиша стала повною.

Абсолютною.

Він нахилився.

Губи торкнулися її губ — ледь-ледь.

Не поцілунок.

Перевірка.

Наче він боявся, що якщо зробить більше — усе зникне.

Вона не відсмикнулася.

Навпаки.

Її пальці повільно стиснули край його куртки.

І тоді він притягнув її ближче.

Поцілунок став глибшим.

Повільним.

Майже болісним.

Наче вони обидва намагалися запам’ятати це відчуття.

Його рука лягла на її спину.

Її руки обвили його шию.

Її подих став гарячим.

Рваним.

Вона відчувала його серцебиття.

Швидке.

Сильне.

Наче воно теж боялося зупинитися.

Вони відірвалися одночасно.

На мить.

Подивилися один одному в очі.

— Чому ти повернувся? — прошепотіла вона.

Він провів великим пальцем по її губі.

Дуже обережно.

— Бо без тебе — шум, — сказав він тихо.
— А з тобою — тиша.

Яра ковтнула.

Її пальці все ще тримали його комір.

— Але я не хочу бути твоєю тишею.

На мить він мовчав.

Потім посміхнувся.

Вперше.

Не криво.

Не холодно.

А по-справжньому.

— А я не хочу бути твоїм прокляттям, — сказав він.
— Але, здається… ми вже це маємо.

Вона тихо видихнула.

І першою потягнулася до нього.

Поцілунок став сильнішим.

Глибшим.

Жадібнішим.

Наче вони обидва зрозуміли: відступати вже пізно.