18. Відкриття, яке шокувало

 Віка

  — Так, дякую, я здам всі аналізи, — сказала я, виходячи з кабінету лікаря. 

Треба було повертатися на роботу, бо я відпросилася лише на кілька годин. 

Я нікому не казала, що живу зараз сама. Не хотіла ловити на собі усі ті співчутливі погляди і відповідати на запитання. Тому всі мої колеги були переконані, що я, як і раніше, щаслива в шлюбі. Я не розвіювала їхніх сумнівів у цьому. Просто мені було сумно повертатися щодня до квартири, де мене ніхто більше не чекав. 

Все було якось ніби не насправді. Мене іноді охоплювало відчуття, що зараз я розплющу очі і побачу, що всі події останніх місяців були лише сном. Щоранку, перед тим як остаточно прокинутися, в мені жевріла надія, що все добре, і лише за мить я розуміла, що нічого хорошого зі мною вже не станеться.

Я жила ніби по інерції, робила звичні щоденні справи, на роботі підтримувала розмови, хоча мені іноді хотілося закричати на колег, які жартували і розповідали про свої обновки: “Подивіться на мене, хіба ви не бачите, як мені погано?”

Але вони не бачили, а може, я просто вміла гарно прикидатися…

Мабуть, мені треба було звернутися до психолога, але я боялася, що потраплю до когось із знайомих Яна. Вони ж усі спілкувалися між собою, зустрічалися на різних заходах… Не хотіла, щоб хтось переповів йому, що в мене на душі. Краще про це просто ніхто не знатиме…

Арсу я теж більше не дзвонила. Мені було соромно за ту нашу останню зустріч. Мабуть, він подумав, що я жінка легкої поведінки, сама запросила його до себе… Хоча, може, якби він подзвонив чи написав, то ми б усе з’ясували. Принаймні б я пояснила йому, що тоді просто переживала за нього. Я не хотіла помститися Яну і не мала ніяких надій на Арса. Скоріше за все, я вже ніколи не захочу мати справу з чоловіками. Бо рано чи пізно доведеться розлучатися, а це так боляче. Не хотілося більше відчувати подібного…

Я зайшла у свій робочий кабінет і сіла за стіл. 

— Ну, як там у лікаря, що тобі сказали? — запитала моя сусідка по кабінету. 

— Сказали, що все нормально, — відповіла я. — Ще деякі аналізи треба буде здати. 

— Це добре, — вона кивнула. 

 Я була рада, що вона не згадала про Яна. Бо досі робила це мало не щодня. 

Як тільки я відкрила документ, над яким мала працювати, почула сигнал сповіщення на своєму телефоні. 

 — Мабуть, чоловік твій за тебе переживає? — тут же сказала співробітниця. 

Я ледве стрималася, щоб не закотити очі під лоба. 

Взяла до рук телефон і побачила, що повідомлення дійсно від Яна. Він писав мені часто, але я не відповіла на  жодне повідомлення. Я принципово не хотіла більше мати з ним жодної справи. 

"Привіт, нам треба зустрітись. Будь ласка, не ігноруй мене."

Мабуть, мені треба було просто заблочити його, але я не могла. Поки його номер ще був у моєму телефоні і він писав мені, я відчувала, що між нами зберігається якийсь, хоч ілюзорний зв’язок. Як тільки я занесу його номер у “чорний список”, він зникне з мого життя назавжди. І я остаточно залишусь одна. 

“Я не хочу”, — зрештою все ж написала я. Сподівалася, що цього буде достатньо, аби він зрозумів, що я не хочу його бачити. Хоча насправді я дуже хотіла…

"Віко, прошу, будь ласка." 

“У тебе є Злата, навіщо я тобі?”

Сусідка подивилася на мене якось дивно, мабуть на моємку обличчі відбилися всі ті емоції, які я зараз відчувала. Тому я взяла телефон, пішла у вбиральню і зачинилася в кабінці, щоб ніхто на мене не дивився. 

"Це не розмова для переписок. Можна я заїду сьогодні?"

“Ні, — написала я. — Не можна!” 

"Тоді завтра?" — прийшло від нього ще одне повідомлення.

“Ні, не приїжджай взагалі”, — відповіла я. 

"Тоді приїду сьогодні. Буду о восьмій."

“Мене не буде вдома”, — написала я. 

"Значить, почекаю."

Я подумала, що коли не відчинятиму йому двері, він почекає і піде. Не знаю, що він хотів? Переконатися в тому, в якому я зараз стані? Дати мені якісь цінні поради для поліпшення самопочуття? Я знала, що мені вже нічого і ніколи не допоможе.

“Як хочеш”, — відповіла я і заблокувала телефон. Я не хотіла його бачити, і водночас мені дуже хотілося хоч на мить побачити його, торкнутися, відчути його запах. 

Ці бажання, що суперечили одне одному, просто зводили мене з розуму. Іноді мені здавалося, що я цього просто не витримаю… Але, мабуть, я все-таки була сильною, бо продовжувала жити далі…

Ян  

Коли я побачив чергову зіпсовану сорочку, нову, яку я тільки-тільки купив, бо попередні три Злата вже вбила, то підтис губи. Вона вмудрилась посадити її, тепер та виглядала, як дитяча. 

Мені інколи здавалось, що вона спеціально все робила погано, щоб я більше її не просив і все робив сам…

Я взяв сорочку і пішов до її кабінету. Злата сиділа над черговим малюнком, здавалося, вона повністю поринула в роботу і не бачила й не чула нічого навколо себе.