18. Ян. Тут було наше перше побачення

— Люблю, коли ми робимо це не в ліжку, — сказав, торкаючись губами її шиї. — Одразу все гостріше, скажи?

Тіло було таким розслабленим, а з-під теплої води зовсім не хотілось вилазити. Я обіймав Віку і відчував тепло її тіла своїм, мені подобалось це відчуття. 

— Так, — сказала вона. — Справді все набагато гостріше…

***

Наступного дня я відмінив два останні сеанси, бо мав зустріч із Златою. Розумів, що, певно, вчиняю неправильно, але й не побачитись з нею наодинці мені здавалось теж неправильним. Хіба це не доля зіштовхнула нас? Я мав розібратись в тому, що відчуваю. 

Хоча, сьогодні я вже думав, що може не так вже мене й тягнуло до Злати… У мене з Вікою все було добре, і навіть дуже. Вона відчувала мене, вміла робити мені добре, нам взагалі було добре разом. 

Добре, що я не встиг нічого такого зробити, хоча кожного разу, коли бачив її, мені хотілось доторкнутись. Може, це просто як якась стара звичка? Або мені образливо, що врешті-решт вона вийшла заміж за такого придурка як Арс? 

Коли я зайшов до ресторанчику, Злата вже була на місці. Сиділа за тим столиком, який я для нас замовив. Не знаю, чи памʼятала вона, але колись більш ніж десять років тому ми теж сиділи за цим столиком. Цей ресторан тоді, здається, називався інакше, але… Я одразу відчув ностальгію.

Людей у цій залі практично не було, та й наш столик був за колоною, тож ми були практично відокремлені від інших.

Я підійшов ближче і, коли був вже біля столику, нахилився до Злати і легенько торкнувся губами куточка її губ. Спочатку думав чмокнути в щоку, але в останню мить все ж не стримався і поцілував в краєчок губ:

— Привіт…

— Привіт, — вона трохи розгублено усміхнулась.  — Навіть не знаю, чому я сюди прийшла, ти ж усе одно не будеш мене слухати… 

— Можна, я сяду біля тебе на диванчику? — запитав я, зазираючи їй в очі. 

—  Сідай, — сказала Злата. 

Я усміхнувся і присів поруч із нею, а потім майже одразу до нас підійшла офіціантка. Я замовив її улюблений салат і фондю, а також два глінтвейна:

— Колись ми вже замовляли тут це все, цікаво, вони трохи зробили ребрендінг, але страви лишились, — я торкнувся кінчиками пальців її долоні. 

— Ти досі пам’ятаєш, що я колись вибирала в меню, — вона виглядала здивованою. 

— Тут було наше перше побачення, я вирішив, що це хороше місце для зустрічі, особливо коли зазирнув на їхній сайт і побачив, що меню не змінилось, — відповів я, беручи її за руку.

— Чи не будуть флешбеки з минулого заважати нам розібратися в сьогоднішній ситуації? — Злата зазирнула мені в очі. 

— Я шкодую, що все тоді сталось, як сталось, — відповів я. — Я скучив за тобою, сильно. Коли побачив тебе, то навіть очам не повірив… Це точно доля.

— Ти пам’ятаєш, чому ми тоді розійшлися? — запитала Злата. 

— Я поїхав на практику до Харкова, ти залишилась в універі в Києві, — я зітхнув. — Ну, кожен з нас думав про своє майбутнє, певно, це нормально. А може, ми просто були надто впертими…

— Я думала, що тимчасова розлука не буде для нас перешкодою, — вона теж зітхнула. — Але ми так рідко дзвонили одне одному, і я подумала, що ти вже шкодуєш про те, що зустрічався зі мною. Тим більше, мені сказали, що в Харкові у тебе з’явилася дівчина…

— Не було в мене ніякої дівчини. Ну, була одна, ходила за мною хвостиком, але у нас із нею нічого не було, я тримав її на відстані, одразу показав, що мене це не цікавить, сказав, що закоханий в іншу, — зізнався я. — Ти не казала, що переживала за це. Певно, ми дійсно надто мало спілкувались і стали віддалятись одне від одного.

— Мабуть, я була не права, що не зізналась тобі… Ну, в тому, що я була переконана, що в тебе є інша. Це мені сказала Яна, ну, ти навчався на одному курсі з її братом. А зараз я думаю, може, ти насправді їй подобався, от вона і вирішила розсварити нас? 

— Не знаю, я не звертав увагу ні на кого іншого, — замислено скзаав я, трохи стиснувши її долоню в своїй і зазирнувши їй в очі: — В моїй голові і серці тоді була тільки ти…