17. Найдовша ніч

Злата

Того вечора ми вперше не займалися коханням. Ян сидів над своїми слайдами в одній кімнаті, а я малювала в іншій. Потім я пішла спати. Чекала, що він прийде, і ми помиримося, але він усе не йшов. Я незчулася, як заснула. 

Вранці прокинулась першою і пішла на кухню. Щоб загладити свою вину, вирішила зробити млинчики. Знайшла в інтернеті рецепт, зробила тісто, але його вийшло забагато. Тими млинчиками можна було нагодувати цілу армію. І  все ж я була задоволена. 

Зазирнула у спальню і побачила, що Ян уже прокинувся. 

 — Іди снідати, — сказала я йому. 

— Добре, — він встав з ліжка і пішов до вбиральні, а за пару хвилин прийшов вже на кухню.

Побачив млинці і дуже здивувався:

— Ого, — тільки й вимовив він, підходячи ближче до мене і обіймаючи. — Пахне дуже смачно.

— Вибач, я така погана господиня, — сказала я, ховаючи обличчя в нього на грудях. — Мабуть, ти дуже розчарований…

— Я теж неправий, — він зітхнув. — Звик на всьому готовому, але ж ти теж працюєш. Певно, нам треба якось просто поділити обовʼязки і спробувати зробити так, щоб нам обом було комфортно.

 — Я була б дуже рада, — сказала я. — Але все одно я дуже кохаю тебе, незважаючи на всі ці дрібні проблеми…

— Я теж, — він зазирнув мені в очі і торкнувся долонею моєї щоки. — Дуже сильно кохаю тебе. Завжди кохав, всі ці роки…

***

Коли Ян поїхав на роботу, я подумала, що варто подзвонити Арсу. Я все ж трохи хвилювалась за нього. Тоді, коли я бачила його востаннє, він був дуже пригніченим. Тому я дістала телефон і набрала його номер. 

— Алло, Арсе, привіт, це я… — сказала, почувши його голос. 

— Привіт, — він зітхнув. — Що хотіла?

— Просто дізнатися, чи в тебе все добре, — сказала я. — Чи не потрібна якась допомога? 

— У мене все нормально, ну, настільки, наскільки може бути нормально в нашій ситуації. Треба подати на розлучення, я якраз хотів подзвонити тобі щодо цього, — сказав він. — Коли ти можеш піти в РАЦС? 

 Мені стало трохи неприємно, що він так поспішає оформити розлучення. Видно, в нього дійсно хтось є. А може, та дівчина, в якої він ночував, коли я пішла — то саме та його коханка, з якою я його застала раніше? Може, він сам збирався піти до неї, а тепер радіє, що все так склалося? 

— А ти вже хочеш поскоріше оформити новий шлюб? — запитала я. 

— Ні, — відповів він після короткої паузи. — Просто не хочу бути в шлюбі з тобою.

— Зрозуміло, — сказала я. — Ну тоді, дійсно, нам треба якнайшвидше розлучитися, щоб ти так не страждав. Коли хочеш піти до РАЦСу? 

— Та хоч завтра, якщо ти можеш, — відповів він. 

— Так, я можу в будь-який час, ти ж знаєш, я працюю вдома, — зітхнула я. — Хай буде завтра. 

— Прекрасно, — сказав Арс, хоча голос його був сумним. — Тоді завтра. Можемо піти зранку? Піду на роботу з обіду, попереджу шефа.

— Так, давай на дев’яту, тобі буде зручно? 

— Домовились, — він зітхнув. — Ну що, ти щаслива?... З ним…

— Так, — сказала я, згадавши втім, нашу з Яном сварку. Ми з Арсом майже ніколи не сварилися, от лише через ту зраду. І все одно мої почуття до Яна були такими сильними, що я була готова змінювати заради нього свої звички і чимось жертвувати. 

— Це добре, — відповів він тихо. — Незважаючи ні на що, я хотів би, щоб ти була щаслива. 

 — Я теж хочу, щоб ти був щасливий, — сказала я і додала, помовчавши трохи. — Я згадувала тебе. Подумала, що не шкодую про ці роки. Ми багато чому навчили одне одного…

— Можливо, — відповів Арс. — Що ж, буду відключатись, маю зустріч. 

— Із тією жінкою? — все ж не витримала і запитала я. 

— Яка різниця з нею чи ні? — відповів він питанням на питання. — Тепер все, що б я не робив, не є зрадою. Це навіть не буде ритуалом… Ритуалом, яким я намагався зігнати злість на тебе. 

 — А я не злилася на тебе ніколи, — сказала я. — Навпаки, ти завжди був мені дуже близьким. І мені сумно чути, що ти весь цей час тримав на мене образу. Сподіваюся, тобі тепер стане легше, і ти почнеш життя з чистого аркуша…

— Так, я теж на це сподіваюсь, — Арс зітхнув. — Я відпускаю цю злість разом із тобою. Ти теж пробач мені, це було неправильне рішення і зовсім не вихід з ситуації… Думаю, виходу з неї просто не було. 

 — Тоді побачимось завтра, — сказала я. — Дякую, що поговорив зі мною…

 Арс

Коли я побачив Злату, всередині ніби щось обірвалось. Зараз, перед цією будівлею, я врешті-решт зрозумів, що це дійсно кінець. 

Більше не буде спільних сніданків, її теплих поглядів, спільних вечорів, кіно і кафешок по вихідних, вона більше не буде усміхатись мені, не буде поруч. 

Якби я все тримав в собі, можливо, все ще можна було б налагодити… А може, якщо чашка вже тріснула, то ніяке маскування не врятує… Хто знає. 

Я підійшов ближче і зазирнув їй в очі. Не знаю, що я хотів там побачити… Що їй шкода? Що вона шкодує, що так вчинила зі мною? Чи що шкодує про те, що обрала його?