14. Нове життя попереду

Злата

Я на мить замислилась над його словами. Невже я справді не кохала Арса? Але ні, я б не змогла жити з людиною, яку не кохаю. Я мала до нього симпатію, він був близьким мені. Мені було комфортно поруч з ним. Та чи було це кохання? Може, я помилялася і прийняла бажане за дійсне? 

— Я думала, що кохаю тебе, — відповіла я. — Ти ж бачив, як я страждала через твою зраду. Якби я не мала почуттів до тебе, то мені було б байдуже. Я не залишилась би з тобою, щоб спробувати почати все спочатку. 

— Певно, — погодився він, відводячи погляд. — Знаєш, ритуалом я сподівався заглушити свій біль, але певно, це була моя помилка, — він знов глянув на мене. — Я мав поговорити з тобою, сказати, що все бачив. Ще тоді… Тут ти все ж мала рацію. Але певно, я просто боягуз. 

— Я винна перед тобою, — сказала я. — Але я дійсно його кохала тоді і кохаю зараз. 

— Що ж, — він опустив очі. — Будь щаслива, Злато. 

— Я рада, що ми все це проговорили, — я підійшла до Арса, який все ще стояв біля дверей. — Мабуть, якби ми зробили це раніше, все життя наше було б зовсім інакшим. Але краще пізно, ніж ніколи…

Арс на ці слова нічого не сказав. Тільки стиснув долоню в кулак, але майже одразу розслабив руку. Йому було важко прийняти мій вибір, але тим не менш він відреагував на диво спокійно.

— Я піду, — врешті-решт сказав він. — Буду десь о восьмій ранку. Встигнеш виїхати до восьмої?

— Встигну, — кивнула я. — Дякую…

Він взувся, накинув пальто, взяв сумку і підійшов до дверей.

— Я теж винен, мені шкода, що тобі було погано, — сказав, не обертаючись до мене.

— Сподіваюся, тепер нам обом стане краще, — тихо промовила я. 

— Не впевнений, що мені стане краще без тебе, я кохаю тебе, Злато, — він зітхнув. — Але ти зробила свій вибір і я його прийняв, — він відчинив двері і ступив за поріг. — Бувай.

Я мовчки дивилася, як він виходить, а потім зітхнула, взяла телефон і написала повідомлення Яну. 

“Він усе знає… Я йому розповіла, але він знав ще раніше. Про нас із тобою.”

"Але як він дізнався?" 

“Я не знаю. Він не знав раніше, бо сказав мені, що випадково потрапив до тебе на прийом. Видно, якось довідався уже після того, як ми з тобою знову почали спілкуватися… Але як він міг знати про нашу сьогоднішню зустріч? Ти точно нічого йому не казав?”

"Нащо мені це робити? Я і так знав, що ти його кидаєш. Ти ж знаєш, не в моїх принципах лізти в подібне і плести інтриги… Однак… Це дивно.”

“Звідки б йому не стало відомо, та мені тепер легше. Я вже не повинна прикидатися. Можу робити все, що хочу. І це насправді чудово!”

"Я радий, що все так склалось. Коли ти будеш? Може, заїхати за тобою?" 

“Арс сказав, що йде в якийсь бар і повернеться завтра о восьмій, а я маю звільнити квартиру, — написала я. — У мене є квартира моєї бабусі, певно, поїду туди.”

"Поїхали до мене. В мене є друга квартира, трохи холостяцька, але думаю, ти там наведеш лад. Якщо я не надто поспішаю?…"

“Я дуже цього хочу, — я усміхнулася, уявивши, як буду щовечора засинати і щоранку прокидатися в його обіймах. — Але твоя дружина… Коли ти їй скажеш?”

"Сьогодні ж і скажу, перед тим, як забирати тебе. Це буде справедливо. Прямо зараз цим і займусь. А потім заїду. Скільки часу тобі треба, щоб зібратись?"

“Години за дві я буду готова, — відповіла я. — Приїзди,буду чекати…”

"Мені якраз теж вистачить цього часу. Тоді чекай на мене за дві години…"

Ян 

Коли я увійшов до квартири, то був налаштований рішуче. Треба було сказати все Віці, не тягнути кота за причинне місце, так буде правильніше і легше.

Віка почула, що я зайшов до передпокою і вийшла до мене. Вона була одягнена у святкову сукню, на ногах туфлі на підборах, на обличчі макіяж, ніби збиралася в гості чи сама когось чекала. 

— О, ти прийшов, — зраділа вона. — А я тут приготувала маленьку романтичну вечерю…

— Віко, нам з тобою треба поговорити, — я зітхнув і відвів погляд. 

Я побачив, що вона одразу зблідла. 

— Щось трапилося? — спитала ніби не своїм голосом. 

— У нас із тобою було дуже багато всього хорошого… — почав я здалека. — Ти завжди була поруч, підтримувала мене. Я щиро вірив, що проживу з тобою усе життя… Я дуже вдячний тобі за ці роки, колись давно, коли ми з тобою тільки-тільки почали зустрічатись, ти врятувала мене. Тоді мене кинула кохана дівчина, вона вийшла заміж за іншого…

— Ти хочеш піти від мене? — одразу спитала вона. Здається, навіть не здивувалася. 

— Я кохаю її, завжди кохав, — я опустив очі. 

— Але вона має чоловіка, хіба ні? — Віка зазирнула мені в очі. 

— Ти все знала? — я щиро здивувався цьому факту.

— Так, я випадково прочитала її повідомлення, — сказала Віка. — Ну що ж, якщо ти так її кохаєш, що ви обоє готові зруйнувати свої сім'ї, то що я можу зробити? 

— Добре, що в нас немає дітей. Ти ще зустрінеш чоловіка, який оцінить тебе по достоїнству. Все ж, ти дуже хороша людина і мені шкода, що я так вчинив з тобою… Але серцю не накажеш, — я знов відвів погляд.