12. Арс. "У вас самої є секрети від вашого чоловіка?"

Коли ми вже підʼїжджали до офісу психолога, я помітив, що Злата якась ніби роздратована. Вона намагалася віддерти захисну плівку-наліпку з бардачка, прямо вчепилась в неї і робила це всю дорогу:

— Вона тобі так заважає? — я усміхнувся, коли вже паркував машину. — Плівка.

— А, плівка, — вона поглянула на свої руки. — Вибач, я замислилась, якось сама не помітила, що роблю. 

— Про сеанс? — я зазирнув їй в очі. 

— Так, не знаю, чому кажуть, що після розмови з психологом стає легко, мені чомусь минулий раз було некомфортно. Може, тому, що говорили про те, що є болючим для нас обох? 

— Може, в цьому і сенс, — замислено сказав я, беручи її за руку. — Ми маємо пройти через цей біль. Не ховати його десь в собі, а пережити і відпустити.

— Так, — відповіла вона, але це прозвучало якось не дуже впевнено. 

— Мені дуже шкода, що я зробив тобі боляче, — я торкнувся губами її руки. — Я кохаю тебе, Злато.

— Ми ж уже помирилися, все добре, — усміхнулася вона. — Я знаю, що те все більше не повториться… Ти не захочеш знову зробити мені боляче, правда? 

— Не захочу, — погодився я. 

Я дійсно не хотів цього. Достатньо. Я вже вирівняв рахунки, це точно. Тепер я маю пробачити їй те, що бачив, я маю зробити це заради нас, і я це зроблю. Я відчував, що я вже дуже близький до пробачення, що ще трохи і зможу переступити через ту образу і перегорнути сторінку. 

— Добре, нам треба йти, — я відпустив її руку і вийшов з машини, а Злата пішла за мною.

Секретарка цього разу майже одразу пропустила нас до кабінету, а коли ми увійшли, то побачили, що Ян сидів за якимись паперами. Однак щойно побачивши нас, він усе відклав:

— Радий вас бачити, сідайте, — психолог вказав на крісла перед своїм столом. — Ну що, розказуйте, як минуло виконання завдань? — Ян поглянув на Злату й усміхнувся. — Почнемо з вас, Злато. Наскільки легко чи складно вам далось ваше завдання?

— Складно,  — сказала вона. — Мені не хотілося згадувати деякі обставини свого минулого. 

— Те есе про дитинство? — перепитав я. — Цікаво, я думав, що це легке завдання.

Злата швидко глянула на мене. 

— Мабуть, я почала занадто рефлексувати, — сказала вона. 

— Але це навпаки добре, — Ян заспокійливо усміхнувся Златі. — Так ви не втікаєте від свого минулого, а зустрічаєтесь із ним обличчя до обличчя. 

— Правда, це пішло мені на користь, — тепер вона дивилася на нього ніби з якимось викликом. — Ми помирилися з Арсом і вирішили почати все з чистого аркуша, залишивши позаду образи і непорозуміння. 

— Це прекрасне рішення, — Ян кивнув, продовжуючи дивитись на Злату. — Значить, ми рухаємось у правильному напрямку, — він перевів погляд на мене. — А як ваше завдання?

— Ну, спочатку я розізлився, — замислено сказав я. — Подумав, що це якось несправедливо… Ну те, що я маю прибирати, а Злата — писати есе. Але потім, коли я прибирав ці речі, я згадував, коли і в чому вона була зі мною, — я взяв Злату за руку. — У цих речах багато спогадів про нас. Я навіть не думав, що памʼятаю такі деталі.

Я відчув, що вона стиснула мою руку, неначе в знак підтримки. 

— Злато, а що ви відчували, коли Арс прибирав? — він знову перевів погляд на Злату. Вона заговорила повільно, роблячи тривалі паузи, ніби підбираючи потрібні слова. 

— Я подумала, що була не права минулого разу, коли казала, що він змінився і вже не такий, як був раніше. Після того, як… ми поговорили тим вечором, я зрозуміла… що він в глибині душі той самий, якого я покохала. Можливо, ми обоє вважали, що є щось головніше за стосунки, тому й ставилися одне до одного з недостатньою увагою. Я не знаю… — не договоривши, Злата нахилила голову і замовкла. 

— Кохання — одночасно дуже складна, але й дуже проста штука, — замислено сказав Ян. — З одного боку, ми хочемо, щоб коханим людям було добре. І в якійсь ідеальній картині світу ми б просто жертвували своїми власними бажаннями заради того, щоб людині, яку ми кохаємо, було добре, — він дивився на Злату, не відриваючи від неї погляду. — Але з іншого… Ці жертви часто приводять до сумних наслідків. Про свій власний комфорт треба теж не забувати. І все ж робити те, до чого тягне.

— Значить, ви виправдовуєте зради? — запитала Злата дещо знервовано. 

— Я не виправдовую, але й не засуджую. Кожна людина в той чи інший момент приймає певне рішення, Злато, — сказав Ян. — І потім цій людині з цим рішенням жити. Арс тоді прийняв рішення зрадити, але то було його рішення. Ви не можете скинути цю відповідальність на якісь обставини, чи вдати, що все сталося "випадково" і тому подібне. У будь-якої дії є причини і наслідки.

Злата мовчала, у неї був дивний вираз обличчя, немов вона замкнулася в собі і не хоче видати якихось своїх емоцій. 

— Це правда, — погодився я, легенько стискаючи її руку. — У всіх дій є причини і наслідки. Я не буду скидати відповідальність, Злато. Але й причини в мене були.

— Які причини? — вона поглянула на мене. — Щось зі мною? Я чимось образила тебе, і ти вирішив помститися? 

— Ні, я не мстився, і ніколи не опустився б до помсти, — я похитав головою. — Тут дещо інше… — я зітхнув і поглянув на Яна. — Певно, я ще не готовий розповісти про все...