11. Віка. Хто ця Злата?

Підходячи до столика, я дивилася на Яна і бачила в його погляді якесь хвилювання. Було приємно, що хоча ми вже досить давно одружені, він досі водить мене на побачення і дивиться такими очима… Як тоді, в день нашого знайомства. 

Я сіла за столик і усміхнулась йому: 

— Ти, мабуть, зараз згадуєш минуле? 

— Так, — він кивнув і поклав телефон собі до кишені, а потім торкнувся кінчиками пальців моєї долоні. — І вже хочу додому… — він хитро усміхнувся.

— Я згадала, як ти колись побився за мене з Русланом, — сказала я. — Бо він приставав до мене на дискотеці. 

— Було таке, — Ян переплів наші пальці. — Я доволі ревнивий… Як був, так і залишився.

— І зараз мене ревнуєш? — я кокетливо усміхнулася.

— Авжеж, — він знов кивнув, також усміхаючись. — Бо ти — моя. 

— Тоді поїдемо додому? — я раптом відчула, що не можу дочекатися, коли ми опинимось наодинці. Мені ніби знову було вісімнадцять…

— Поїхали, — Ян облизнув губи і знов дістав з кишені мобільний, а потім підкликав офіціанта і попросив його нас розрахувати. — Я дуже хочу додому, — прошепотів він, коли офіціант вже пішов…

***

Ще не встигли ми сісти в таксі, він вже цілував мене. Я дійсно почувалася, як студентка… Ми цілувались на задньому сидінні машини, цілувались в підʼїзді, поки чекали на ліфт, цілувались в ліфті…

Коли зайшли в квартиру, то ледь-ледь дійшли до спальні. Все падало, щось навіть побилось, але мені було наплювати на все, для мене існували тільки ми двоє і наші почуття…

А потім була спальня і ліжко. Він був таким незвичайним сьогодні... Кожен дотик, кожен поцілунок зводили мене з розуму, розпалювали, майже доводили до піку, але потім він ніби читав мої думки і зупинявся, щоб подовшити цю насолоду. Це було схоже на солодкі тортури. Я  нетерпляче крутилася під ним, вимагаючи пришвидшитись, але Ян все робив за своїм планом. Мені, здається, ще ніколи не було так добре, як сьогодні, навіть в нашу шлюбну ніч…

— Ти був неймовірний, — прошепотіла я, коли ми обоє, втомлені, але щасливі, лежали, обійнявшись і дивилися одне одному в очі. 

— Ти теж, — він мʼяко торкнувся своїми губами моїх. 

— І ніякі кризи нам не страшні, — відповіла я, усміхаючись.

— Так, — погодився Ян, пригортаючи мене ще ближче до себе. — Ніякі.

— Для повного щастя нам ще не вистачає хіба що дитини, — я зітхнула. — Але у мене хороше передчуття щодо цього.  І лікарі кажуть, що все в нас добре, потрібно тільки розслабитись і не думати про минуле…

— Так, я думаю тут справа саме в психологічному блоці, — погодився Ян. — Якщо ми зможемо його подолати, все має бути добре, — він торкнувся губами моєї скроні і прикрив очі, а потім трохи виправив себе: — Все буде добре.

 — Ти завтра вихідний чи працюєш? Може, ще кудись сходимо разом? — запитала я. 

— Завтра в мене декілька вечірніх сеансів, ну, завершу десь о восьмій. Можемо сходити в кіно на девʼяту, але ти потім прокинешся на роботу? — він поцілував мене в щоку.  

 — Прокинуся, ти ж мене знаєш… Може, сходимо на “Уявного друга”?

— Давай, — Ян кивнув. — А про що цей фільм?

 —Це фільм жахів, — сказала я, зручніше вмощуючись на ліжку. — Хоча, може, краще, піти на якусь комедію? . 

— Якщо ти хочеш піти на жахи — чому не сходити? — він погладив мене по руці. — Давай сходимо завтра, — він ще раз чмокнув мене в губи і прикрив очі, а потім прошепотів на вухо: — Дякую, що ти в мене є…

***

Через кілька хвилин він уже спав, а я дивилась на нього, як зачарована. Мені дуже пощастило, що колись такий чудовий чоловік обрав саме мене. І що він досі так сильно мене кохає. 

Сон чогось не йшов, я вирішила сходити на кухню зробити собі чаю. Піднялася з ліжка, обережно, щоб не розбудити Яна, побачила розкидані по підлозі речі, які ми в пориві пристрасті зривали одне з одного, почала піднімати їх і класти на крісло. 

І тут  з піджака Яна випав його телефон. Від падіння він засвітився, і я побачила ще одне повідомлення, я б і не звернула на це уваги, якби в очі не кинулося ім’я відправника — Злата. Якась нав’язлива клієнтка, чому вона йому пише в неробочий час! Я відчула роздратування. Але подумала, що за ці розмови Ян отримує гроші, і зітхнула. 

Шкода, що я не маю великих статків, і він теж. Тоді не потрібно було б мені щодня вставати о шостій тридцять і їхати на роботу на восьму, а Яну не треба було б вислуховувати якихось неврівноважених людей і бути люб’язним з ними…

Я пішла на кухню,  все ще тримаючи в руці телефон Яна, сіла за стіл і якась сила немов підштовхнула мене до того, щоб прочитати це останнє повідомлення, вірніше, ту його частину, яку було видно на екрані. 

“Я весь час думаю про нас із тобою…” — далі репліка обривалася, і я не наважилася відкрити чат. Завжди була переконана, що читати чуже листування нечесно, але  цієї миті від того, щоб зазирнути в його телефон і дізнатися все, мене зупинило тільки те, що Ян завтра побачить, що повідомлення прочитане, і все зрозуміє. 

Тому я пішла у спальню, поклала телефон на тумбочку і лягла в ліжко. Прочитаю завтра.