10. Ян. Чи можна втекти від самого себе?

Я не збрехав. Злата дійсно клієнтка, і дійсно боїться, що я розповім її чоловікові… Але ж це далеко не вся правда. 

В ресторані я намагався відволіктись від думок про це все і від почуття провини перед Вікою, яка завжди мене підтримувала. Ми говорили про всяке-різне, їли смачну вечерю в маленькому італійському ресторанчику, все було добре, практично як завжди, але було одне "але". 

Я памʼятав про Злату. Не міг зовсім викинути її з голови, хоч і хотів. Я все ж подивився те повідомлення, там було написано:

"Мій чоловік ні про що не повинен дізнатися. Я не збираюся руйнувати наш шлюб через те, що залишилося в минулому”. 

Вона казала правильні речі, ніби зірвала їх у мене з язика. Але та клята обручка не давала мені спокою…

Я відповів їй, щойно мав таку можливість, а сталось це, коли Віці подзвонили, і ми стояли на світлофорі на шляху до ресторану.

Я написав:

"На жаль, люди не завжди можуть контролювати свої дії. А почуття взагалі неможливо контролювати. Їх можна спробувати приховати від інших, спробувати заглушити, але…"

У цю мить Віка якраз завершила розмову і я випадково натиснув на "Відправити". Вирішив, що зараз все одно не буду нічого виправляти, і просто сховав мобільний до кишені.

— Треба нам спланувати якусь поїздку, — сказав я, коли офіціант знову підлив нам трохи вина. — Зможеш взяти відпустку у травні? 

— Зможу, — відповіла Віка. — У нас всі хочуть відпустку влітку, так що з травнем проблем не буде…

— Як узагалі в тебе справи останнім часом? — запитав я, торкаючись кінчиками пальців її долоні. — Через цих клієнтів я, можливо, став приділяти тобі менше уваги. Все ж, робота з людьми трохи вимотує психологічно.

— У мене все добре, — вона усміхнулася. — Ти ж знаєш, я пофігістка, ніколи не переживаю через якісь дрібниці. А для мене все дрібниці, ну, може, крім здоров'я і наших з тобою стосунків. Але ж у цьому плані все гаразд? Ти виглядаєш якимось втомленим, он синці під очима, — вона торкнулася мого обличчя.  — Може, треба більше відпочивати? 

— Можливо, — погодився я, потершись щокою об її руку. — Хочеться поїхати кудись і якийсь час не думати ні про що, окрім нас. 

— Поїдемо на море? — запитала Віка. — Чи в гори? 

— Можна спробувати знайти якийсь хороший тур в Туреччину, — запропонував я. — Там уже буде дуже тепло в травні, можна спокійно купатися в морі, якщо поїхати в правильну частину країни.

— Я тільки за, — з ентузіазмом сказала вона. — Минулого разу, коли ми були в Туреччині, мені дуже сподобалось. Саме тоді я завагітніла. Шкода, що потім втратила дитину, але, може, цього разу все вийде? 

Я зітхнув, памʼятав, як важко вона переживала втрату дитини минулого разу, власне тому після того я більше особливо не підіймав тему дітей, вважав, що вона надто важка для Віки.

— Ти правда хочеш цього? — я зазирнув їй в очі. 

— Так, я вже не боюся, все добре,  ти ж сам мені порадив ту свою колегу-психотерапевтку, яка якраз спеціалізується на роботі з жіночими проблемами…

— Але ти вперше заговорила на цю тему, — я торкнувся губами її долоні, яка все ще була на моєму обличчі. — Я дуже радий це чути.

— Бо досі мені було дуже страшно, я не хотіла ще раз проходити через те все, — вона зітхнула. — Коли ти вже полюбила цю дитинку, навіть придумала їй ім’я, а потім тобі кажуть, що вона померла… Але я все одно хочу знову спробувати. 

— Тоді ми спробуємо ще раз, — я зазирнув їй в очі. 

Зараз я говорив не тільки про дитину. Я маю спробувати… Зробити її щасливою, бо вона завжди робила все, щоб зробити щасливим мене. Я не маю більше думати про Злату. Може, мені взагалі відмовитись від сеансів з нею і її чоловіком?...

— Я зараз повернусь, добре? — Віка піднялася з-за столика, взявши свою сумочку. — Треба вийти на хвилинку. 

— Добре, чекаю, а потім замовимо десерт, — я усміхнувся.

— Обожнюю десерти, — усміхнулася вона і швидко пішла в бік вбиральні. 

Руки самі потягнулись до мобільного. Це сталось на автоматі, я відкрив чат зі Златою і одразу ж прочитав її відповідь на моє трохи недописане повідомлення:

“Я хотіла відмовитися від твоїх сеансів, але боюся, що це виглядатиме підозріло. Не знаю, чому Арс вибрав саме тебе. Тому, мабуть, краще повідвідувати їх стільки часу, як він захоче, але, будь ласка, не треба цих твоїх жартів. Для мене все дуже серйозно. Постався до мене так, немов я чужа тобі людина.“

"Я не можу ставитись до тебе так, ніби ти чужа людина. Бо ти не чужа… Пробач." 

Я відправив це повідомлення, і серце чомусь забилось швидше. Планував зупинитися, а натомість… Що я роблю? Дивився на мобільний в очікуванні відповіді, буквально гіпнотизував його, а потім побачив, що Віка йде до столика. Саме в цю мить телефон нарешті завібрував і сповістив про вхідне повідомлення…