8. Ян. "Я більше не маю грати зі Златою"

Вона нічого не відповіла на моє "перший завжди кращий", і на фото. Але відсутність відповіді часто не є негативним сигналом. Навпаки, скоріш за все, вона просто все ще вагається, чи варто відповідати мені так, як вона насправді хоче. 

Я усміхнувся своїм думкам, і саме цієї миті до спальні увійшла Віка. Я одразу заблокував екран мобільного і поклав його на тумбочку біля ліжка екраном донизу. Погана звичка, яка виказує, що в мене є якісь секрети, але треба було тримати себе в руках, вдавати, що нічого особливого не сталося, і не привертати до телефону зайвої уваги.  

— Ти якийсь заклопотаний, — сказала дружина, підходячи до мене і сідаючи мені на коліна. — Ця робота і вдома не дає тобі спокою…

— Пробач, — я обійняв її за талію і майже невагомо торкнувся губами її шиї. — Ти ж знаєш, я трудоголік. От нещодавно зʼявилися нові клієнти, подружня пара нашого віку. 

 — Мабуть, знову якась сімейна криза, — усміхнулась вона. — Добре, що в нас такого немає…

— Так, — я кивнув, а потім знову поцілував її в шию, тепер уже трохи наполегливіше. 

Руками почав погладжувати її талію, трохи притискаючи саму Віку до себе.

Вона нетерпляче припала губами до моїх губ, а потім прошепотіла:

— Не знаю, чому ти завжди так мене заводиш…

— Нам добре разом, — відповів я пошепки, захоплюючи губами мочку її вуха і цілуючи її.

— Я збиралася кликати тебе вечеряти, але тепер думаю, що, може, вечеря зачекає? — вона зазирнула мені в очі. 

— Мікрохвилівка потім все вирішить, — я усміхнувся і торкнувся долонею її щоки.

Не відводив погляду, дивився прямо на неї. Віка кохала мене, завжди кохала. І я маю бути вдячний…

— Іди сюди, — сказав, не давши їй відповісти, і знову припав губами до її губ.

Ще мить —  і вона опинилася піді мною.

Важко дихала, облизувала губи, чіплялась за мою спину. Вона завжди була такою щирою і відкритою, це підкупало мене…

Поцілунок за поцілунком, видих за видихом, дотик за дотиком, вона розпалювала мене, а я — її. Одяг, що заважав, швидко опинився на підлозі… Її короткі нігтики впились в мою спину, а губи шепотіли якісь дурниці, які я не розбирав. 

Я дивився на Віку, бачив Віку, відчував Віку, але… В останню мить зловив себе на тому, що думаю про Злату…

Треба було зупинитись? Хоча, це було б дивно… Ні, я не буду зупинятись.

Я заплющив очі і торкнувся губами її губ. 

Сьогодні дозволю собі подумати про Злату, але це перший і останній раз. Більше я собі цього не дозволю…

***

Коли я прокинувся, то Віки поруч вже не було, певно, готувала сніданок. Ми завжди прокидались і снідали разом, але вона виїжджала на роботу раніше, бо мої клієнти в основному починали приходити з часу обідньої перерви в офісах.

Я пройшов на кухню і побачив, що Віка вже накрила на стіл, причому вона встигла приготувати якусь запіканку і зробити салат із свіжих овочів. Кулінарія завжди була її стихією, вона любила цим займатися, і завжди дуже гарно сервірувала стіл. Я побачив, що біля моєї тарілки лежить якась листівка. Розгорнув її і прочитав: “Вітаю з днем нашого знайомства! Не перестаю тебе кохати! Твоя В. “

Я встав з-за столу і підійшов до Віки, яка якраз наливала каву. Обійняв її зі спини і чмокнув в щоку:

— Дякую за листівку. Пробач, я не памʼятав. Сходимо сьогодні кудись?

— Давай, — усміхнулася вона. — Чоловіки завжди забувають такі дрібниці. А я пам’ятаю, як ми познайомилися на тій студентській вечірці. 

— Я теж памʼятаю. Просто дату не втримав у голові, — я знову легенько поцілував її. — Ти дуже важлива мені. Завжди була, з того дня.

 — Я знаю, — Віка скуйовдила моє волосся. — Ну добре, давай снідати, бо я запізнюсь на роботу. А шеф у мене такий старий зануда, ну, ти знаєш… Буде потім нудити і нудити, чому не приходжу вчасно…

— Та так, він ще той зануда, — я усміхнувся. — О котрій ти сьогодні звільняєшся? Може, я заберу тебе на машині і поїдемо до ресторану, — запропонував я. 

— Та о п’ятій вечора, як завжди, — сказала Віка. — Може, я зразу заїду додому, перевдягнусь у щось святкове? А тоді з дому вже вирушимо в ресторан? 

— Добре, я тоді якраз встигну провести вечірній сеанс, а о сьомий поїдемо на вечерю, — погодився я.

 — Чудово, я обожнюю кудись з тобою ходити, — лукаво сказала вона. — Мені подобається спостерігати, як на тебе озираються жінки…

— Я думав, жінки, навпаки, не люблять, коли на їхніх чоловіків озираються, — я усміхнувся. 

— Я люблю, бо знаю, що тобі не потрібен ніхто, крім мене. А вони не знають, ото я й тішусь, що вони даремно сподіваються, — засміялася Віка. 

Я теж засміявся, але нічого не відповів. Просто ще раз поцілував її… Правильно, мені більше ніхто не потрібен. Я більше не повинен грати в ці ігри зі Златою, бо це може погано скінчитись…