7. "Подумай про те, чого ти насправді хочеш"

Злата. 

Я відчувала роздратування. На що він сподівається? Що я у всьому зізнаюся Арсу? Але ж у нас вже все налагодилося. Навіщо знову починати спочатку? 

— В якому значенні “секрети”? — я подивилася Яну в очі. Очікувала, що він скаже щось, що допоможе перевести розмову в жарт або розповісти про якісь дрібниці, наприклад, що я занизила ціну, розповідаючи про свої покупки. 

— В найпрямішому. Але, я бачу, що ви ще не готові до цього, — він щось записав у свій блокнот, а потім знову подивився на нас з Арсом. — Добре, у мене є одна ідея. Арсе, вийдіть на хвилин пʼять-десять, ми вас потім покличемо. 

— Добре, — Арс встав з крісла раніше, ніж я встигла щось сказати, і пішов до виходу.

Навіщо він це робить? Спеціально провокує мене? Але я вирішила не піддаватися. Буду наполегливо стояти на своєму. 

Коли Арс покинув кабінет, прикривши за собою двері, Ян несподівано встав зі свого стільця. Обійшов стіл і сів поруч зі мною. Зазирнув мені в очі, а потім торкнувся кінчиками пальців моєї руки.

— Навіщо ти все це робиш? — спитала я пошепки. 

— Дай мені ці пару хвилин, — відповів він тихо, переплітаючи наші пальці. — Будь ласка…

Моє серце забилося так сильно, що здавалося, його міг чути навіть Ян. Я не думала, що так реагуватиму на звичайний дотик. Думала, що все давно в минулому. Але навіщо себе обманювати, ще тоді, коли він надіслав мені своє фото, я зрозуміла, що нічого не закінчилося…

— Я не зможу забути, — врешті-решт тихо сказав Ян.

— Але ти одружений, — я торкнулася обручки на його правій руці.  — Ти не любиш свою дружину? Хочеш усе зруйнувати? 

— Я думав, що зможу… Забути. Я хотів цього, правда. Але тепер впевнений, що ні, Злато, я не зможу, — він поклав свою руку поверх моєї. — Давай зустрінемось. Без нього. Можеш не відповідати одразу, — він підніс мою руку до своїх губ і легенько торкнувся її. — Як довго я не торкався тебе…

Я мовчала. Інстинкт самозбереження немов відключився. Більше за все мені зараз хотілося, щоб ця мить тривала якомога довше. 

— Це неправильно, — самими губами промовила я, але так і не змогла вивільнити руку з його руки. 

— Я не здамся, — відповів Ян, але руку мою все ж відпустив і встав з крісла. Сів на своє місце і уважно поглянув на мене. — Обіцяю, що більше не зроблю цього. 

Я дивилася на нього і розуміла, що якби він зараз узяв мене за руку і повів з цього кабінету, то я пішла б за ним, як загіпнотизована, наплювавши на все. Але Арс… Згадала про нього, і тут же відчула докори сумління. Він так кохає мене. Я не можу обманювати його. 

— Ти робиш велику помилку, — тихо сказала я до Яна. 

— Навпаки, — не погодився Ян. — Зараз я вперше за довгий час все роблю правильно… Але я дам тобі час. 

— Час на що?  — запитала, відчуваючи, що всередині все обмирає. А я сподівалася, що він усе зрозумів і не буде більше провокувати мене. Але, мабуть, я просто забула, який він, Ян. Він ніколи не здавався, навіть якщо знав, що діє собі на шкоду. Я подумала, що, можливо, з віком він став обачнішим, але, видно, помилялася…

— Подумати про те, чого ти насправді хочеш, Злато, — він все ще дивився на мене, але потім ми почули стукіт у двері і обоє здригнулися від цього…

Ян. 

Коли Арс повернувся і сів біля неї, я відчув роздратування. Ще мить тому біля неї сидів я, я торкався її руки, я, а не він. 

Це були неправильні думки і неправильні дії, я ж сам собі казав, що більше не маю грати в ці ігри, але коли вона була так близько, я просто не міг зупинитись. 

Щоб відволіктись від цього, я запропонував їм ще одну психологічну гру, а ближче до кінця сеансу нагадав, що надішлю нові завдання:

— Отже, як і минулого разу, я надішлю вам завдання на телефон, — сказав я, подивившись на Злату. — Коли будете їх виконувати, думайте про свою кохану людину, спробуйте її зрозуміти. 

Злата швидко глянула на мене і відвела погляд. 

— Добре, — відповіла ніби байдужим голосом, хоча я відчував, що насправді вона хвилюється. 

— Мені допомогло попереднє завдання, — несподівано промовив Арс. — Коли я прибирав речі Злати, то багато чого згадав з нашого минулого. Це були хороші спогади, — він взяв її за руку, і я мимоволі підтиснув губи. — У нас зі Златою дуже багато хороших спогадів.

— Так, — сказала Злата, все ще не піднімаючи очей. — Дійсно, у нас багато хороших спогадів. 

— Це хороший знак, — я кивнув, хоча насправді мені зовсім не сподобалась така відвертість від її чоловіка. — Продовжуйте в тому ж дусі. Головне будьте чесними з собою, — я знову поглянув на Злату. — Визнайте правду, визнайте те, чого ви насправді хочете, так стане набагато легше бачити, як саме треба вчинити.

— Скільки всього у нас буде сеансів? — запитала вона. 

— Поки ви не розберетесь в своїх стосунках і почуттях, — я знизав плечима. — Але, само собою, вас ніхто не змушує. Ви ж приходите сюди по своїй волі, хіба ні? 

— Але, здається, ми вже помирилися і не маємо більше проблем, — Злата поглянула на Арса, ніби чекаючи його рішення. 

— Навіть не знаю, — він зітхнув. — Я дійсно почуваюсь краще, але ці завдання мені допомагали…