6. Арс. Історія обручки

Я пересів на її диванчик і пригорнув її до себе, торкаючись губами її скроні:

— Пробач, що не виправдав твоїх надій і став не тим, кого ти кохала. 

— Мабуть і я не така, як та дівчина, в яку ти колись закохався, — вона потерла скроні. — Ми обоє вже не ті, просто я чомусь так добре пам’ятаю минуле, може я занадто зациклилася на ньому. Мабуть, це неправильно. Але я не можу нічого з собою зробити… Це якась захисна реакція чи що…

— Я розумію тебе, — замислено сказав я. — Я в якомусь сенсі теж зациклився на минулому, тож тут ми з тобою обоє на рівних позиціях. Але мені правда дуже шкода. 

— Все нормально, — відповіла Злата. — Ми поговорили, і це вже краще. Потім, може, стане ще краще. А може, й не стане. Але, думаю, що гірше теж не повинно бути. 

— Ми маємо з цим впоратись, я вірю, що так і буде, — прошепотів я. 

І саме цієї миті до нас підійшла офіціантка:

— Можливо, хочете дозамовити напої?

— Злато, будеш ще щось? — я зазирнув їй в очі, продовжуючи обіймати і трохи відвернувся від офіціантки, щоб Златі було комфортніше.

— Мабуть, я вже хочу додому, — відповіла вона. 

— Добре, — я кивнув і поглянув на офіціантку. — Розрахуйте нас будь ласка…

***

Коли ми зайшли до квартири, я уважно подивився на Злату. Вона виглядала втомленою. 

— Якщо ти не проти, я б хотіла зараз прийняти ванну, — сказала вона. 

— Добре, — я кивнув. — Іди.

Злата, не дивлячись на мене, пішла і зачинилась у ванній. За мить почувся шум води. Хтозна, може вона там плакала, я не знав. 

Я пішов до нашої спальні і почав прибирати її речі назад до шаф. На мить там, у ресторані, мені здалось, що все буде добре, все нормалізується, але зараз я вже не був таким впевненим в цьому…

Прибирання якраз було моїм завданням від того психолога, може, це дійсно хоч трохи допоможе? Я покажу їй, що хочу, щоб вона була тут, зі мною…

Злати не було десь півгодини, потім вона вийшла з мокрим волоссям, закутана в махровий халат. Здається, очі в неї не були червоні, і все одно здавалося, що з нею щось не так, ніби вона десь далеко від мене. 

— Злато, — я підійшов до неї і легенько пригорнув до себе. — Ти як? 

— Я в нормі, — сказала вона. — Не хвилюйся, я вже заспокоїлась. 

— Я кохаю тебе, — прошепотів я їй на вухо. — Дуже сильно, це правда.

— Тобі було добре з тією дівчиною? — вона подивилася мені в очі. — Краще, ніж зі мною? 

— Ні, не краще, — я похитав головою.

— Ти просто не хочеш засмучувати мене…

— Ні, я не обманюю, — я не відводив погляду від її очей. Торкнувся долонею її щоки, а потім продовжив: — Мені ніколи і ні з ким не було краще, ніж з тобою.

— Може, тобі просто потрібна різноманітність? — запитала вона. — Тільки ти соромився мені сказати про якісь свої фантазії? 

— Це був ритуал, — я зітхнув. — Але більше я нічого не можу сказати, пробач.

— Це звучить якось містично, ніби ти потрапив до секти, — вона усміхнулась. — Хоча навряд чи таке можливо, я тебе знаю…

У мене на обличчі теж одразу зʼявилась усмішка. Я погладив її по щоці і сказав:

— Ні, не переживай, ніякі сектанти не зможуть мене завербувати. Ти дійсно добре мене знаєш.

— Може, ти мені все ж розкажеш, що то за ритуал?  — Злата, здається, тільки зараз побачила, що в кімнаті прибрано. — О, то ти виконав завдання Яна? Я й не думала, що ти всерйоз до цього поставишся…

— Для мене немає нічого важливішого за наші з тобою стосунки, — сказав я тихо. — Що б ти хотіла робити зараз? Можемо увімкнути фільм, чи ще щось… Тільки скажи. 

Злата зняла з ліжка покривало, відкинула ковдру і залізла під неї. 

— Йди сюди, я хочу, щоб ти розповів мені якусь історію перед сном, — попросила вона.

— Добре, — я приліг поруч і знов обійняв її. — Давай я розкажу тобі щось… Жив-був собі хлопець, шалено закоханий в свою дівчину. Вони зустрічались два роки і мали от-от завершити навчання в універі… Він був небагатий, батьки не мали квартир і машин, але він дуже кохав її… Він ніколи нікого не любив так, як її. Певно, він взагалі нікого не любив, окрім неї, — я зітхнув.

В голову, як на зло, полізли спогади, яких я бачити не хотів. Я похитав головою, ніби проганяючи їх, і продовжив:

— Тоді хлопець зрозумів, що якщо зараз він не зробить важливий крок, та дівчина може зникнути… Вона була розумна і красива і, певно, легко б знайшла собі іншого, — я зітхнув. 

— І що він зробив потім? — запитала Злата, підперши голову рукою і дивлячись на мене. Світло нічника кидало легкі золотаві відблиски на її каштанове волосся. 

— Він пішов до ювелірного магазину, — я переплів наші пальці, продовжуючи дивитись на неї. — Певно, майже ніколи в житті він не нервував так, як того дня, коли прийшов під гуртожиток і подзвонив їй, попросивши вийти.