2. Ян. Якщо ти хочеш пограти, хіба я можу відмовити?

Останні клієнти запізнювались вже майже на півгодини. Я ненавидів, коли люди запізнюються, особливо на перший прийом, бо ж я, як хороший психотерапевт, маю справити приємне враження в цю першу зустріч, щоб вони записались на наступну, а для цього мені був потрібен весь час консультації. Я мав бездоганну репутацію і збирався робити все, щоб вона такою й залишалась. Ще трохи і відкрию свою власну клініку, а не буду працювати на “лівого” дядечка. 

Від нудьги вирішив зазирнути в мобільний і побачив, що Віка знову надіслала якийсь дурнуватий жарт з Тіктоку. Мене дратували ці повідомлення… Та й сама Віка дратувала. Вона не мала жодних амбіцій, завжди пливла за течією… Але з нею було зручно, тож, певно, мені гріх жалітись.

Я відправив їй смайлик з усмішкою і заблокував екран. Саме цієї миті стаціонарний телефон на столі задзвонив. Я натиснув на кнопку прийому виклику на гучномовець і почув голос Маші з приймальні:

— Яне Володимировичу, ваші нові клієнти щойно підійшли, вони підписали форму, я можу їх впустити? — запитала вона.

— Так, хай заходять. Дякую, Машо, — на цих словах я відбив виклик.

Двері кабінету відчинилися, і я спершу побачив високого темноволосого чоловіка. Новий клієнт виглядав як цілком благополучний представник середнього класу, я помітив, що одяг на ньому фірмовий і взагалі він справляв враження людини, впевненої в собі. Він пропустив уперед свою супутницю. 

Я одразу впізнав її. Струнка і красива, майже не змінилась за ці десять років… Хіба що волосся стало довшим.

Вона теж подивилась на мене, а коли наші погляди зустрілись, то вона одразу опустила очі і ніби закрилася. Навіть коли сіла на стілець, то прийняла закриту позу, схрестивши руки, ніби боялася видати себе. 

Я відкрив свій записник, треба було на мить відволіктись і взяти себе в руки:

— Добрий день, мене звуть Ян, і сьогодні в нас буде перший прийом. Давайте кожен з вас зараз сформулює проблему, яка у вас зʼявилась, одним реченням, — сказав я, а потім подивився на її чоловіка. — Арсенію, ви б могли бути першим?

— Добре, — він кивнув і повернувся до мене з рішучістю у погляді. — В мене є один ритуал… Хоча, певно, головна проблема не в ньому. Ритуал — це всього-лише засіб відволіктись, не більше. 

Я побачив, що Арсеній почав закриватись, це було і видно по його позі, і чутно за тебром голосу, який став більш похмурим. 

— Добре, — кивнув я і зупинив його, знов переводячи погляд на Злату. — А ви? Як би ви сформували вашу проблему?

 Вона зітхнула і підняла голову.

 — Мені здається, що все в моєму житті неправильно, — відповіла після короткої паузи. 

— Це надто загальна фраза, — я примружив очі  і продовжував уважно дивитись на неї. — Не бійтесь, кажіть правду, це обовʼязково допоможе.

 — Я не знаю, чи вірне моє рішення щодо розлучення з Арсом, — тепер вона дивилась на свого чоловіка. — Хотіла б зробити правильний вибір. Але я не впевнена, що ви в чомусь нам допоможете. Взагалі, це була кепська ідея — йти до психолога…

— Я розумію ваш страх, — відповів я Златі. — Боятись — це нормально. Але якщо ви хочете розібратись в собі і ваших спільних проблемах, то я — найкращий варіант, — я знав, на що натякаю їй. Вона теж мала здогадатись. 

— Нічого ми не боїмось, — відповів її чоловік. — Я готовий розібратись. Я кохаю свою дружину і хочу, щоб ми знову були щасливі, — він взяв Злату за руку і теж подивився на неї. — Тому ми не підемо, поки не розберемось, правда, Злато?

Вона перевела погляд на мене, ніби вагаючись, здавалося, що от-от вона встане і вийде з кабінету. Але все ж залишилась. 

 — Мій чоловік мене зрадив, — сказала Злата, насупившись і опустила погляд. 

 — Зрада — поширена проблема у шлюбі. Та й не тільки у шлюбі, — запевнив я.

 — Ви теж будете говорити, що я сама винна? — запитала вона, продовжуючи дивитися в підлогу. 

— Ні, — я похитав головою. — Я прихильник теорії того, що в будь-якому подібному конфлікті завжди так чи інакше винні обидві сторони. Не треба робити з одного партнера жертву, а з іншого — кривдника. Щойно стосунки стають "рольовими", в них уже не буде жодної рівності. І так ви точно не зможете врятувати ваш шлюб.

— Але як його рятувати? Я не знаю, — вона знизала плечима. 

Її чоловік увесь цей час тільки й переводив погляд з мене на неї і назад. 

— Сьогодні, на першому сеансі, я попрошу вас обох сказати одне одному те, про що ви мовчали. Оформіть це в одне речення зараз і скажіть. Пообіцяйте не ображатись, а уважно вислухати одне одного і говорити щиро, — сказав я. — Минулого разу починав Арсеній, тож тепер першою маєте бути ви, Злато. Що б ви хотіли сказати Арсенію зараз?

 — Але я ні про що не мовчала, — вона похитала головою. — Може, про якісь покупки... Я не знаю, що мені казати…

— Я не про таємниці минулого, — я злегка усміхнувся. — Скоріше, про ваші образи зараз або раніше. Що ви б хотіли сказати вашому чоловікові, але не казали, щоб його не образити чи не засмутити?

Злата повернулася до Арсенія і уважно подивилася на нього, так наче вперше бачила.