2. Завдання, що мене спантеличило

Злата

Я справді так думала. Що мій чоловік зрадив мене через те, що йому було нудно зі мною. 

— Це неправда, — зітхнув врешті-решт Арс.

— Але ви стали менше спілкуватись? — уточнив Ян, уважно дивлячись на мене. 

— Ну, порівняно з тим часом, коли ми тільки одружилися, менше, — відповіла я. 

— Зрозуміло, — сказав Ян, записуючи щось в свій блокнот, а потім знову зазираючи мені прямо в очі. — Значить, вам не вистачає уваги і спілкування? Може, ще чогось? Що б ви хотіли, щоб в цій ситуації зробив Арсеній?

— Щоб він пообіцяв, що більше не зраджуватиме, — вирвалося в мене. 

— І ви візьмете і так просто повірите йому? — мені здалось, що в його очах на мить зʼявились лукаві бісики.

— Гей, я взагалі-то теж тут сиджу, — похмуро сказав Арс, спопеляючи Яна поглядом. 

— Злато, — виразно вимовив Ян, не відводячи від мене погляду. — Відповідайте на питання.

— Не знаю, — сказала я. — Мабуть, повірю. Я завжди йому вірила… до цього випадку. 

— У кожної дії є причина, — Арс зітхнув. — Але знаєш, що я вирішив? — він подивився мені в очі і тепер я відчувала на собі погляди обох присутніх в кабінеті чоловіків.

Мені стало не по собі. Навіщо Арс привів мене саме сюди? Може, він усе знає? 

— Щодо чого? — я нервово усміхнулася. — Ти можеш не говорити загадками? 

— Щодо нашої ситуації, само собою, — Арс уважно дивився на мене. — Я вирішив, що маю боротись за наш шлюб, незважаючи ні на що.

— Добре, ми можемо йти? Все вияснили? — я подивилася на Яна. 

— Наступний прийом буде за тиждень, — він усміхнувся. — А до того я дам кожному з вас по завданню. Я пришлю їх на ваші телефони, не показуйте ці завдання одне одному, але виконайте їх до наступної зустрічі.

— Добре, я все зроблю, — все так само похмуро сказав Арс, беручи мене за руку.

Який наступний прийом? Навіщо ця вся комедія? Ще якісь тупі завдання… Я була дуже роздратована, але не хотіла цього показувати, принаймні зараз. Хай-но ми з Арсом опинимось удома, я скажу все, що думаю про його ідеї з порятунку шлюбу! 

— До побачення, — сказала я. 

— Так, до побачення, Злато, — тихо сказав Ян, і від цих слів в мене аж мурашки побігли по шкірі.

— До побачення, — Арс встав з диванчика і потягнув мене за собою.

Як тільки ми вийшли з кабінету, я одразу запитала:

— Хто тобі порадив цього лікаря? 

— Я сам його знайшов, — Арс уважно дивився мені в очі. — Він саме той, хто нам з тобою потрібен, я точно знаю.

— Я так не думаю, — я перехопила погляд жінки на ресепшені, яка зацікавлено спостерігала за нами. — Добре, поговоримо вдома…

— Давай заїдемо кудись повечеряти, — запропонував Арс, переплітаючи наші пальці. — Ти раніше любила ходити зі мною на кайтен. Можемо піти прямо зараз.

— Добре, — я зрозуміла, що мені дуже не хочеться повертатися додому. Там ще досі лежали горою мої речі і все нагадувало про те, як я збиралася піти від Арса, але мені так і не вистачило духу. 

Я завжди була нерішучою, довго сумнівалася, коли потрібно було зробити якийсь вибір. Мені було легше довірити той вибір комусь іншому. 

Тому коли Арс запропонував повечеряти не вдома, я відчула полегшення. Значить, неприємну розмову можна на якийсь час відкласти, адже не будемо ж ми виясняти стосунки на людях…

***

Коли ми зайшли до японського ресторану, я побачила кайтен, це був свого роду двоповерховий конвеєр, на якому стояли тарілочки з різними стравами, на одному поверсі — холодні, на другому — гарячі. І відвідувачі могли обирати будь-які страви на свій смак. 

Ми сіли за столик, і я вибрала пару класичних суші з лососем і філадельфією, а також місо-суп. Арс також взяв собі суп і одну тарілочку з філадельфією. 

— Розкажи мені, про що ти зараз думаєш, Злато, — він подивився мені в очі. Ми були відгороджені невисокими перегородками від інших столиків і не бачили інших відвідувачів, можна сказати, сиділи доволі відокремлено.

— Я пригадую наше перше побачення, — відповіла я. 

— Хороші були часи, — Арс мʼяко усміхнувся, і я побачила в його погляді ту саму закоханість, як і десять років тому.

— Ми тоді брали участь у студентському концерті, — сказала я. — Ти підготував якусь гумористичну сценку про нашого викладача філософії. А він потім тобі помстився, і ти ходив перескладати іспит разів чотири, чи п'ять? Я вже забула…

— Погано, коли у людини зовсім немає почуття гумору, — він усміхнувся. — Але я впертий, тож склав. Так, це був пʼятий раз і за мене вже попросив інший викладач.

— Але тоді, одразу після концерту, ми не знали, що так буде, — сказала я. — Просто веселилися. Все-таки в студентські роки ми почували себе дуже щасливими і безтурботними. 

У якусь мить мені здалося, що на обличчі Арса ніби зʼявилась тінь, але майже одразу вона зникла і він продовжив усміхатись.