10

Ніна стояла ліворуч від Серафими, яка квапливо чаклувала, а Андрій праворуч. Віталіна ж ніде не відчувалася.

— Де вона? Де Віта? Відповідай, проклята відьма!

Однак Серафима лише гучно розсміялася на слова Андрія і продовжувала читати закляття. Андрій вже збирався накинутися на стару, як Ніна його спинила та запропонувала спочатку віднайти подругу. Дівчині здавалося, що та в набагато більшій небезпеці, аніж їм здавалося стоячи там, на мосту. Зорієнтуватися у чужій свідомості було досить важко, але Ніні вдалося таки налаштувати якийсь ментальний зв’язок із згустком страху та відчаю, який навряд могла відчувати Серафима, а от Віта — так.

Віталіна ніби поглинула сама себе і тепер була чимось маленьким та безпорадним у безкрайньому вакуумі, що утворився на місці її свідомості і який поступово заповнювала собою стара відьма.

— Віто, Віто! — Ніна схопила подругу за плечі та почала трясти, але та була повністю поглинута жахом і не розуміла, що відбувається. — Андрію, що ж робити? Нам будь-що необхідно привести її до тями.

Андрій, який до цього просто стояв і дивився на знівечене страхом красиве обличчя Віталіни, нарешті й сам оволодів собою. Він узяв у руки обличчя дівчини та подивився їй у очі.

— Віталіно, я знаю ти мене чуєш. Але необхідно щоб ти й зрозуміла: ми прийшли тебе врятувати. Ти повинна боротися, а ми боротимемося разом з тобою. Ти не одна, Віталіно. Чуєш мене, не бійся. Ми тут, з тобою…

Повторюючи ці слова як мантру, Андрій дивився в очі дівчини, намагаючись поглядом своїм зустріти погляд справжньої її. Він сподівався, що саме така хоча б миттєва зустріч допоможе Віталіні усвідомити, що ще є шанс на перемогу, а тому зарано опускати руки. Тим часом, не маючи змоги допомогти подрузі, Ніна почала думати, що ж робити з відьмою.

Внутрішній світ Віталіни був дзеркальним. Дуже красивим, але холодним, легким, скляним і прозорим. Одне з таких дзеркал Ніна розбила — великий шматок скла поранив руки, коли вона його підіймала, але це була досить непогана зброя. Озирнувшись та поглянувши на друзів, Ніна побачила, що Андрію все ж вдалося хоч трохи достукатися до Віти і вона вже була при тямі, однак ще мало розуміла з того, що відбувається.

— Нам потрібно вже йти, — поквапила Ніна. — Андрію, підіймай Віту та ходімо швидше, часу обмаль!

Вони рушили. Серафима тим часом вже зайняла досить багато вільного від Віталіни простору, однак декілька закутків ще зосталося. В одному з таких і причаїлися друзі.

— Я маю план, хоча не впевнена, що вдалий.

— Нам, Ніно, зараз будь-який план підійде. Що від мене потрібно?

— Лише бути поряд з Віталіною та допомогти їй зайняти належне їй місце у своєму тілі.

— Добре. Удачі, Ніно!

Дівчина міцніше стиснула шматок дзеркала та відчула як його гострі краї впиваються у її беззахисні руки. Біль додав Ніні страху й сміливості одночасно. Вона подумала, що це досить дивно: боятися та все одно рухатися уперед. Адже боротися зі старою відьмою міг би й Андрій. Та з іншого боку, дівчині це мабуть було необхідно більше, для того аби все ж перемігши Серафиму, дійсно впевнитися, що їм вдасться знищити сестер Мариневських назавжди.

Ніна повільно наближалася до відьми, намагаючись будь-що не трапитися їй на очі. Зрештою таки вдалося опинитися за спиною у Серафиму, яка творячи своє закляття мало звертала увагу на те, що коїлося довкола. «Ну що ж, — подумала дівчина, — зараз ти й поплатишся за свою неуважність!». Це мав би бути удар у спину і Ніні було байдуже, що це не по правилам чесного бою. На її думку у боротьбі зі злом можна й знехтувати правилами хорошого тону. Проте удар у спину таки не вдався. Відьма різко обернулася та схопила дівчину за шию.

— Ох ти ж і настирна!

Ніна задихалася, на очах виступили сльози, а легені почали пекти вогнем. Та стара все ще не бачила дзеркального уламку Віталіниного внутрішнього світу. Це був останній шанс і Ніна зібравши залишки сил вдарила відьмі у серце. Серафима не очікувала цього й розгубившись відпустила дівчину, а за мить почала захлинатися власною кров’ю. У цей час Андрій не гаяв часу: Віталіну все ж змогла усвідомити, що вона господиня цього тіла та розгорнула свою свідомість.

— Як же приємно знову дихати на повні груди…

Віталіна, хоч і досить мляво, але посміхнулася. Ніна та Андрій же з полегшенням міцно обійняли подругу.

— Андрію, нам необхідно повертатися у власні тіла.

— Так, звичайно. До зустрічі зовні, Віто.

— До зустрічі!

Зовні ж Віта ще не була при свідомості, однак дихала рівно, а хурделиця довкола стихла. Андрій взяв дівчину на руки та рушив до виходу з паркової зони, а Ніна у цей час викликала таксі.

— Я думаю, нехай вона сьогодні заночує у мене. Батьків не має вдома, вони поїхали у відпустку.

— Це хороша ідея, Ніно. Так ти зможеш за нею наглянути.

— Слухай, Андрію, а що стало з відьмою всередині Віталіни, як вважаєш?