7

Минув тиждень. Він був важким. Ніна постійно озиралася, боялася побачити серед перехожих обличчя ненависних сестер. Декілька разів дзвонили Андрій та Віта, але розмова ніяк не клеїлась, а тому впевнившись, що з ними все в порядку, вона прощалась і клала слухавку. Одного холодного вечора Ніна не витримала й дістала зі своєї схованки в шафі стару потерту книгу в чорній шкіряній палітурці з відтисненим гербом трьох відьом. В ту ніч, коли полум’я вже майже повністю охопило будинок на березі річки, дівчина помітила, що книгу вогонь обминає, ніби захищає взявши в кільце. Цікавість змусила Ніну забрати книгу з собою, до того ж в ній могли бути відповіді на запитання про те, що з ними сталося.

Ніна відкрила книгу, зашаруділи пожовклі сторінки, затанцювали рукописні літери все того ж давнього боснійського наріччя. Дівчина ввімкнула комп’ютер: в інтернеті обов’язково повинно щось бути про цю мову. Наступні два тижні минули в стінах бібліотеки та в кабінетах професорів, але вона все ж таки зрозуміла, про що йдеться в книзі.

«Мараневська Серафима Тимофіївна. 1914-2014рр.» — прочитала Ніна табличку на могилі. Отже, потрібно було прислухатися до інтуїції ще тоді, коли це ім’я викликало у неї підозри, адже старенька, якій вона допомогла, незадовго до цього вилізла з цієї от могили. Можливо тоді події склалися б інакше, хоча й закінчилося все не так погано. Всі живі, не ушкоджені, продовжують вільно дихати. Лише б безсоння не мучило Ніну, лише б не постійні перепади настрою та провали в пам’яті. Те, що дівчина іноді не контролювала своїх дій, вона розцінила як наслідки стресу.

Ніна стояла на середині місточка, не наважуючись перейти на той берег. Будинок відьом згорів вщент, не залишилось взагалі нічого, окрім печі. Вона одиноко стояла на засніженій галявині, вихваляючись перед голими деревами своїми яскравими фіолетовими квітами барвінку. Тепер Ніна знала, що дійсно барвінок прикрашає герб і піч, та є одним з головних інгредієнтів закляття. Він споконвіків був символом вічності, а згодом став і символом сестер Мараневських. Сестер-відьом, проживши більше чотирьох століть і загинувши від її руки.

Ніна ще довго гуляла кладовищем, бо знову його не боялася. Повернувшись додому, одразу всілась за переклад книги. З того, що вона вже встигла перекласти та змогла скласти в ціле, було зрозуміло, що мати сестер була могутньою боснійською відьмою, яка закохалося в українського хлопця, що подорожував Європою і втекла з ним. І сталося це на передодні початку війни з сусідніми поселеннями. З відьмою утекла й вдача, що призвело до цілковитого знищення її рідної общини, тому й мова стала мертвою, й серед культурної спадщини залишились лиш воєнні трофеї племені-переможця та ось ця книга. Сільський же старійшина, перед своєю смертю прокляв відьминих майбутніх дітей: після смерті вони не зможуть потрапити ні до раю, ні до пекла, а опиняться у чистилищі, прикуті до трьох кам’яних стовпів на поталу усім жахіттям. Вони не помруть, бо будуть вже мертвими, але й не зможуть вибратися й кричатимуть від болю вічно. І кожні сто років він буде приходити подивитися на їх муки.

Але після народження третьої доньки, могутня відьма вирішила завадити прокляттю. Не бажаючи такої долі своїм красуням — юним відьмам, вона ціною свого життя, подарувала їм безсмертя. Однак і сильну магію матері, трьом сестрам необхідно було підтримувати протягом усього життя, адже закляття не лише дарувало безсмертя, але й одночасно протистояло не менш сильному прокляттю. Тому кожні сто років сестри помирали, відправлялися в чистилище, обдурювали сільського старійшину й поверталися назад. Вилізши зі своїх могил, вони  поспішали провести у перший повний місяць обряд повернення молодості та сили й наповнити себе магією. Для цього звісно ж було потрібне жертвоприношення: це були молоді люди. Молоді сильні тіла та гнучкий живий розум — усе що зникає з плином часу, коли людина старіє, адже навіть найстрашніша відьма живе у тлінному тілі. Сестри за допомогою заклять, які залишила їм мати, відділяли душу та насичувалися тілом своїх жертв. Душа ж, що не має у собі магії, як наприклад у чаклунок, існує без тіла не довго, і згодом зникає назавжди. Така душа, вирвана із тіла за допомогою закляття, ніколи не потрапить у потойбіччя, вона зникне, ніби й не була ніколи. Але три старі відьми не переймалися долями пересічних людей, бо після обряду ставали молодими та красивими жінками й наступне століття ні в чому собі не відмовляли.

«Але цього разу не вийшло, — подумала Ніна, — а отже ви корчитесь від болю десь у чистилищі!»

Чим ближче було до нового повного місяця, тим гірше Ніна себе почувала. Щось липке та чужорідне ворушилося в ній, намагалося заявити про свої права. Це починало хвилювати дівчину, вона вся палала і від підвищеної температури тіла, і від зростаючого гніву. Ніна вбігла до своєї кімнати, схопила книгу й кинула у найближчу стіну. Чорний фоліант впав на підлогу й відкрився на сторінках з якимось закляттям. Збуджена та обезсилена дівчина сіла на підлогу поряд і почала не впевнено читати.

Ніна лежала в ліжку повністю накрившись ковдрою. Вона не могла повірити, ні вона просто не могла прийняти прочитане. Адже виходило, що прокляті відьми все-таки встигли прочитати закляття по збереженню душі. І хоча їх тіла згоріли, але душі разом з силою та майже п’ятивіковою пам’яттю живі. І що ще страшніше, вони в них, в середині: в Ніні, в Віталіні, в Андрієві. Ось, що намагається заволодіти їх тілами, вирватися на волю, довершити почате…

Задзвонив телефон. Ніна не хотіла ні з ким розмовляти, але дзвонив Андрій.