1

Зима видалась холодною та сніжною, як і обіцяли синоптики. Нарешті вгадали! Тому Ніна аж ніяк не жалкувала, що купила новенький пуховичок, що дбайливо огортав її теплом. Але щоки все одно замерзли й почервоніли. Вони щипали та сіпали, що думати було боляче. Хоча одна думка все ж таки чітко промайнула в голові: «Цікаво, в який момент свого життя я почала боятися кладовищ?!». Ніна від самого народження живе у будинку неподалік Польського кладовища, а тому частенько проводила тут час з друзями. В дитинстві було не знайти кращого місця для гри у схованки. А трохи подорослішав вони любили зазирати у склепи та влаштовувати один одному дещо моторошні жарти, тим паче що антураж цього місця дозволяв фантазії розгулятися. Однак зараз дівчина йшла між тихо стоячими хрестами та пам’ятниками й відчувала, як страх залазить в рукава й під поли пуховика, як залазить під шапку й коси стають дибом, як через усі пори її тіла страх проникає в середину, він, своїми огидними липкими лапками, відкриває грудну клітку ніби скриньку й зав’язує душу у морський вузол.

Ранкову тишу зірвала зграя ворон, що ринула в небо. Дівчина перелякано підняла руку закриваючи обличчя й вже всоте пожалкувала про рішення зрізати шлях. Коли стихло каркання ворон, вона почула новий звук, що нещадно рвав тишу. Точніше, це був голос, який звав на допомогу. Ніна озирнулася увсебіч, але нікого не побачила, хоча голос не стихав. Прислухавшись, дівчина зрозуміла звідки він і повернувши на право пішла шукати благаючого про допомогу.  Ніна чітко дала зрозуміти самій собі, що так потрібно — допомагати людям, які потрапили в біду, а щодо занять в університеті, то на першу лекцію вона все одно вже запізнилася, хоча, нібито, й зрізала шлях.

Ніна все далі й далі просувалась у глиб кладовища, а голос, що кликав на допомогу, ставав все чіткішим. Нарешті вона побачила могилу всипану новенькими вінками, а біля неї стару жінку, яка лежала в снігу та ще й в самісінькому платтячку. Ніна здригнулася від холоду й підбігла до бабусі, щоб допомогти їй встати. Із всього белькотіння старої дівчина зрозуміла, що та прийшла на могилу до нещодавно померлої подруги, випадково впала й здається вивихнула ногу. Дівчина посадила постраждалу на лавку неподалік і поглянула на могилу — та була якась дивна: з однієї сторони її ніби намагалися розрити, до того ж руками. Вирили достатньо, бо земля забруднила сніг на пів метра навколо, а насип на могилі досить просів. Ніна поглянула на стару: її руки були брудні. «Невже це вона намагалася розрити могилу?.. — дівчина тряхнула головою, намагаючись у такий спосіб відігнати дурні думки. — Коли впала, вона, мабуть, намагалася піднятися, ось і розворошила всю могилу!». Останнім часом Ніна частенько заспокоювала себе логічними поясненнями не завжди логічних подій, на кшталт цього випадку.

Стара покликала її і дівчина обернулася.

— Тебе як звати, дитинко?

— Ніна.

— Добре, гарне ім’я, рідкість в наш час… Ніна, я живу за кладовищем, на тій стороні річки разом із сестрами. Допоможи дійти, а я тебе гарячим чаєм пригощу, на травах, зігрієшся, а то ще захворієш, он як вся трусишся!.. Ходімо!

Ніна нічого не відповіла, а лише кивнула головою. На тій стороні річки ліс і, як їй здавалося, ніяких будинків ніколи не було. Але все одно до університету йти не хотілося з самого початку та й не кинути ж стару посеред кладовища, щоб вона ненароком знову впала. До того ж не так вже й добре вона знала той берег. «Можливо там ціла вулиця або й дві? Цікаво буде подивитися», — промайнуло у неї в голові. Дівчина допомогла бабусі обпертися на неї та вони помаленьку пошкандибали. Ніна дуже хотіла запитати, чому стара вийшла на прогулянку лише в одному платтячку й туфликах у такий лютий мороз, але ніяк не наважувалася, а жінка белькотіла щось собі під ніс усю дорогу додому.

А снігу в цьому році випало дійсно багато. Він огорнув усе навколо, дещо сховав під своїм покровом, дещо навпаки: виділив своєю неймовірною білизною. Приховав недоліки, підкреслив чесноти. Стрункі хрести, сховані в інші пори року між листям дерев та кущів, що заполонили цвинтар, зараз нагадували вишикуване військо римських солдат: дисциплінованих і відважних, які чітко знають свою ціль і ніколи не зійдуть з обраного шляху. Вони викликали повагу і страх, хотілося лише простягнути руку, лише доторкнутися, лише на декілька секунд, а потім тікати й не обертатися. А десь там вгорі насміхалося сонце, все мерехтіло на снігу та засліплювало очі, створюючи все нові й нові образи.