Розділ 5. Ритуал

Прокинувшись, Таміка насамперед попрямував на пошуки Харта Немертвого, щоб обговорити, як сказав напередодні, подальші деталі. Поблукавши трохи замком, він все ж таки знайшов той зал, куди його привів лицар смерті. Проте Харта тут не було. Почухавши верхівку, Таміка підійшов до охоронця і поцікавився, де можна знайти Немертвого.
Скривившись, той все ж таки відповів, що Глава лицарів смерті, швидше за все, знаходиться в Залі Лицарів, який розташовується лівіше коридорами від центрального. Кивнувши воїну, Таміка попрямував до цієї Зали Лицарів. Знайшов він її досить швидко, і нічим особливим від інших залів замку та не відрізнялася, якщо не брати до уваги трохи пафосу.
На стінах висіли рунічні мечі, по периметру зали було розставлено кілька обладунків, виконаних у такому самому рунічному стилі. Посеред зали знаходився масивний стіл, проте крісло було порожнім. Харт же стояв віддалік, біля вікна, зі схрещеними за спиною руками. Почувши кроки некроманта, він поволі розвернувся.
– Ходімо, час минає! – побачивши подив у очах Таміки, Немертвий посміхнувся. – Ти ж явно вирішив стати лицарем смерті, коли прийшов до мене?
– Ну, так… але. – Зам'явся некромант.
– От і славно. Ідемо, треба підготуватися.
Решту дня Таміка готувався до Посвяти. Увечері йому принесли балахон чорного кольору. Здивовано вигнувши брову, некромант оглянув одяг. У результаті його змусили роздягнутися, давши закутатись лише в цей балахон. Як пояснив Харт, на тому, хто проходить Ритуал на Посвяті, не повинно бути одягу, обладунків або інших, сковуючих тіло, речей. Зітхнувши від неминучості, Таміка, щільніше закутавшись у балахон, попрямував із Немертвим до Зали Посвячень.
Смолоскипи на стінах горіли магічним зеленим полум'ям, від якого не було кіптяви. Купол Зали губився десь на висоті семи чи навіть десяти метрів, поцяткований рунами. У центрі Зали Посвячень знаходилася пентаграма, у променях якої пульсували викладені рунічні символи. Пентаграма була настільки величезною, що в її центрі могло поміститися п'ять посвячених. Віддалік, майже біля стін, стояло близько десятка лицарів смерті.
Контролювали Ритуал двоє: сам Харт Немертвий, Глава лицарів смерті, єдиний, хто мав Вищий Ранг Посвячення та Нер'Лаг, Верховний Некромант. Двері зі скрипом відчинилися і в Зал увійшли Таміка з Хартом. Нер'Лага з ними не було. Переглянувшись, Таміка пройшов у центр пентаграми, а Немертвий, кивнувши, лишився стояти біля. Лицарі смерті зашепотілися: дуже довго не було Верховного Некроманта. Нер'Лаг сьогодні щось спізнювався, без нього не проводився жоден ритуал: будучи магом, він грав важливу роль у таких заходах.
Перешіптування досягло шуму бджолиного рою, коли двері відчинилися, і на порозі з'явилася постать Нер'Лага. Сьогодні на ньому був похмурий одяг, усіяний магічними символами, та й увесь вид Верховного Некроманта викликав побожний жах. Змахнувши долонею, Нер'Лаг наказав лицарям смерті зайняти свої місця. Розташувавшись навколо пентаграми, вони дістали свої мечі і, уперши їх вістрями в підлогу, завмерли. Харт, навпаки, підняв свій меч і направив вістря на Таміку.
Верховний Некромант почав монотонно читати заклинання. Після перших слів від променів пентаграми нагору піднялося магічне світіння. Після цього руни на мечах лицарів смерті теж почали світитися, від рукоятей до самого вістря, немов зелена пелена, стікаючись до пентаграми. З кожним словом Нер'Лага руни на пентаграмі ставали яскравішими і насиченішими.
Таміка уважно стежив за Хартом. І коли той зробив ледве помітний рух головою, некромант різко скинув балахон. Голос Нер'Лага в цей момент досяг піку своєї могутності, на мечі Глави лицарів смерті загорілися руни, і в груди Таміки вдарив магічний промінь, який зеленою хмарою покрив некроманта.
Коли хмара розвіялася, Нер'Лаг вигукнув кілька слів, і на грудях Таміки, розтинаючи плоть невидимим мечем, накреслився перший із п'яти символів. З грудей некроманта вирвався різкий стогін: краплі крові, що виступили червоними перлинами, заблищали на шкірі, що знову затягнулася.
Таміка стиснув зуби: Харт не сказав про біль, який може супроводжувати посвячення. Це було дуже боляче – наче в тіло увігнали розпечене лезо і різко вирізали їм на тілі рунічний символ. Руна, трохи посвітившись, зникла.
Не встигнувши відійти від першої хвилі болю, Таміка різко смикнувся: за наступного, мабуть ключового, слова Нер'Лага на руках таким же чином виникли нові символи. Порізи наповнилися кров'ю та легкими путами обвили передпліччя та кисті некроманта. Через кілька секунд шкіра знову магічно затягнулася, не залишивши і рубця.
При наступному ключовому гортанному вигуку Верховного Некроманта теж сталося з ногами Таміки: однакові руни на кожній гомілки миттєво розірвали тіло, кривавими мережами оперізуючи ноги. Відлуння болю гострими голками продовжувало колоти його тіло, коли наступний символ розцвів на його спині, немов гравюра ненормального художника, опоясавши плечі, лопатки та половину торса кривавим павутинням. З грудей Таміки вирвався крик, від болю він прокусив губу, і з ранки тонким струмком потекла кров.
Нер'Лаг вигукнув кілька слів, і остання руна відобразилася на обличчі некроманта, розполосувавши його, наче Імперський прапор. Замикавши, Таміка продовжував стояти в центрі пентаграми. Харт опустив свій меч, але продовжив стояти на місці.
Верховний Некромант вигукнув ще кілька фраз, після яких на тілі Таміки знову проступили всі п'ять рунічних символів. Розкинувши руки в сторони, відкинувши голову назад, він закричав – біль був настільки сильним, що, здавалося, його тіло розриває на шматочки розпеченими щипцями. Було видно, як миттєво його чорне волосся спочатку втратило свій чорний колір, потім стало світлим, а під кінець – біло сивим.
Таміка кричав так довго, що здавалося, з його легень вийшло все повітря. Коли повітря не залишилося, він зайшовся в кашлі, звалившись на підлогу. В очах помутніло, у вухах гулкими ударами били в дзвін. Не одразу некромант зрозумів, що це удари його серця. Піднявшись на ноги, Таміка озирнувся: у Залі був лише він і Харт Немертвий, решта пішла.
Глава лицарів смерті почекав, поки Таміка прийде до тями, одягнеться, і лише тоді заговорив.
– Ласкаво просимо до лав лицарів смерті. Пішли, – сказавши це, Харт з незворушним виглядом розвернувся і попрямував до виходу.
– Гей! Стривай, це все?! – Здивувався Таміка, насилу роблячи кроки. Немертвий зупинився і здивовано глянув на Таміку.
– А чого ти чекав? Чи ти думав, я вимовлятиму довгу хвалебну промову з хитромудрими фразами? Це люди люблять влаштовувати ярмаркові вистави, що у житті, що у ритуалах. А у нас все просто – пройшов Посвячення, залишився живим – добре, радій. Ідемо, відзначимо, – при останніх словах Харт усміхнувся. – Це єдине, у чому ми схожі на живих.
Не переодягаючись, прямо в балахоні, Таміка з Хартом попрямували до найкращої таверни під гучною назвою – «Внутрішності Потопельника». Оточення тут сприяло приємній трапезі. Напрочуд чисте приміщення, добротно збиті столи, з відвідувачів лише високошановні представники Обителі Мертвих.
Влаштувавшись за столиком, Харт махнув долонею. До них одразу підбіг невисокий хлопчик і, посміхнувшись у свої вісім цілих зубів, поцікавився, чого такі важливі гості бажають? Поки Немертвий пояснював, що їм принести, Таміка намагався зрозуміти – що не так у цьому хлопчику? І тільки коли той, ще раз усміхнувшись, пішов, зрозумів – це був труп, живий труп. Цей хлопчик помер уже давно, бо з рваного рукава виднівся шматок кістки, чи зламаної, чи оголеної розкладанням. Таміке, що побачив багато всього, раптом стало страшно.
Він лише зараз повною мірою усвідомив де знаходиться. Це не село з мертвими, що ожили, і не занедбаний цвинтар, де з тих чи інших обставин мертві оживають. Це ціле місто, величезна Цитадель Нежиті, зі своїми вулицями, будинками та майстернями. Ціле місто з ринками, вежами та укріпленнями, взяти які далеко не так просто. Могильний Шпіль – це величезна столиця нежиті, в якій проживає безліч живих мерців, чаклунів і вампірів, скелетів і зомбі, упирів та інших представників мертвих. По спині Таміки поповз морозець, змусивши його зіщулитися.
Їм принесли дерев'яну тацю з кількома кубками, над якими потріскувала і світилася легка магічна пелена.
– Ну що, ти гідно пройшов Посвячення, ставши одним із нас. Пропоную випити за Темну Пані, без неї ми не варті й гнилої кістки, – Харт підняв свій кубок.
– За Ерліну! – Таміка підняв свій.