Глава 13

[МАКСИМ СТРІЛЕЦЬКИЙ]

Кожну секунду, поки ми мчимо в бік старого портового району, я відчуваю, як усередині мене випалюється все людське. Біль у розбитій скроні затих, витіснений адреналіном. В голові — лише одна картина: порожнє пасажирське крісло і розрізана стрічка.

— Ми засікли сріблястий седан на камерах біля закинутого заводу «Меридіан», — Андрій вчепився в кермо, витискаючи з машини неможливе. — Він зареєстрований на підставну особу, але я підняв старі театральні архіви. Це Тарасов. Ігор Тарасов.

Прізвище відлунює в пам'яті. Перший партнер Аліси. Той, про кого вона згадувала лише раз — як про талановитого хлопця, чиє життя зламала травма. Виходить, він не просто зламався. Він перетворив свою травму на культ. Культ Аліси.

— Він не просто викрав її, Андрію, — я перевіряю магазин пістолета. — Він хоче повернути час назад. У своєму хворому розумі він досі на сцені.

Ми під'їжджаємо до величезного іржавого ангара. Тут пахне вогкістю, мазутом і смертю. Я даю знак своїм хлопцям розійтися по периметру.

— Живим не брати, якщо буде загроза для неї, — відрізаю я. — Він мій.

Я входжу всередину крізь бічні двері. Тиша тисне на вуха. І раптом... музика. Тонка, висока мелодія скрипки, що розноситься під високою стелею. Чайковський. «Лебедине озеро».

Я йду на звук, намагаючись ступати безшумно. У центрі ангара, під куполом, висить єдина вціліла люстра. Під нею — імпровізована сцена.

— Алісо... — моє серце пропускає удар.

Вона стоїть на невеликому підвищенні, прив'язана до металевої стійки, яка імітує балетний верстат. На ній біла пачка — стара, місцями порвана, але білосніжна в світлі прожектора. Її обличчя бліде як крейда, очі заплющені, а по щоках течуть сльози.

— Вона прекрасна, чи не так? — голос лунає з темряви за її спиною.

Ігор виходить на світло. Він одягнений у сценічний костюм, який висить на його худому тілі, як на скелеті. Він кульгає, тягнучи за собою понівечену ногу, але в руках тримає ніж, притискаючи його до горла Аліси.

— Відпусти її, Ігоре, — я виходжу на світло, тримаючи його під прицілом. — Твоя сцена згоріла багато років тому. Це не театр. Це реальність.

— Реальність — це ти! — вигукує він, і його голос зривається на істеричний крик. — Ти — брудний боєць, ти — звір, який забруднив її чистоту! Вона мала танцювати зі мною! Ми були ідеальною парою, поки я не впав. А тепер я піднявся. Я повернув її додому.

— Це не дім, це клітка, — я повільно скорочую відстань. — Подивися на неї. Вона боїться тебе. Ти вбиваєш те, що кохаєш.

Аліса розплющує очі. Побачивши мене, вона видає тихий звук, схожий на схлип.

— Максе... — шепоче вона.

— Мовчи! — Ігор сильніше притискає ніж, на шкірі з'являється тонка червона лінія. — Сьогодні наш останній виступ, Алісо. Гранд-фінал. Я не дозволю йому знову забрати тебе в той світ, де немає музики.

Я бачу, як його рука з ножем тремтить. Він на межі. Один рух — і я втрачу її назавжди.

— Ігоре, подивися на мене, — я опускаю пістолет на кілька сантиметрів, присипляючи його увагу. — Ти ж хочеш, щоб вона була щасливою? Щоб вона знову відчула сцену?

— Вона щаслива тільки зі мною! — кричить він, замахуючись ножем.

Цієї секунди мені вистачає. Постріл Андрія з темряви вибиває ніж з його рук. Ігор скрикує, падаючи на коліна. Я в два стрибки долаю відстань до сцени, збиваючи його з ніг ударом, у який вкладаю всю свою лють.

Я не стріляю вдруге. Я просто відкидаю його геть, як сміття, і кидаюся до неї.

— Алісо! — я гарячково розриваю мотузки на її руках.

Вона падає в мої обійми, ховаючи обличчя на моїх грудях. Її все тіло здригається від ридань.

— Все закінчилося... все закінчилося, маленька, — я цілую її в маківку, закриваючи собою від усього світу.

Андрій підходить до нас, тримаючи Ігоря на мушці. Той сидить на підлозі, дивлячись у порожнечу, і тихо мурликає під ніс мелодію скрипки. Його розум остаточно розбився.

Я піднімаю Алісу на руки. Вона така легка, така невагома. Ми виходимо з ангара під звуки сирен, що наближаються. Нічне повітря здається найсолодшим у світі.

— Максе... — вона чіпляється за мою шию. — Не відпускай мене. Більше ніколи.

Я зупиняюся біля машини і дивлюся в її очі. У них більше немає страху. Тільки безмежна довіра.

— Ніколи, Алісо. Віднині твій танець — це моє життя. І я буду твоїм єдиним глядачем до самого кінця.

Я саджаю її в машину, накидаю на її плечі свій піджак. Ми їдемо геть від цього місця, залишаючи тіні минулого там, де їм і місце — в руїнах старого театру. Попереду — ранок. Справжній ранок нашого життя.