Глава 12

[МАКСИМ СТРІЛЕЦЬКИЙ]

Я прокидаюся ще до світанку, але не від тривоги, як зазвичай. Я прокидаюся від відчуття тепла. Аліса спить поруч, закинувши руку мені на груди, і її мірна пульсація заспокоює краще за будь-які ліки.

Дивлюся на неї і відчуваю, як усередині все стискається. Яка ж вона тендітна. І яка водночас сильна. Вона пройшла через пекло моєї байдужості, через свої страхи, через погрози Громова, і все одно залишилася поруч. Я обережно, щоб не розбудити, заправляю пасмо рудого волосся їй за вухо.

Сьогодні я вперше не відчуваю потреби кудись бігти чи з кимось воювати. Хочеться просто зупинити час.

— Ти вже не спиш? — її голос, хрипкий і тихий, змушує мене посміхнутися.

— Дивлюся, як ти захоплюєш моє ліжко, — шепочу я, схиляючись до неї. — Твій план «добиватися мене» спрацював швидше, ніж ти думала, балерино.

Вона відкриває очі, в яких ще застигли залишки снів, і вдячно притискається до моєї руки. Я цілую її — ніжно, повільно, насолоджуючись кожною секундою. Це не той пристрасний порив, що був учора ввечері. Це щось глибше.

— Обіцяй мені, — раптом каже вона, дивлячись мені прямо в очі. — Що б не сталося сьогодні в офісі, з Громовим чи з тим фанатом... ми більше не будемо мовчати.

— Обіцяю, — я цілую її в лоб. — А тепер вставай. Я зготую сніданок, від якого ти не зможеш відмовитися.

Ми снідаємо на терасі. Повітря свіже, пахне сосновою смолою. Аліса сміється, коли я намагаюся вправно перевернути млинці, і в цей момент я відчуваю себе по-справжньому живим. Не бізнесменом, не бійцем, а просто чоловіком, який кохає.

— Тобі обов’язково їхати сьогодні в офіс? — запитує вона, потягуючи каву.

— Треба закрити питання з Громовим і посилити твою охорону, — я стаю серйозним. — Я не залишу тебе тут одну після того, що сталося в лісі. Ти поїдеш зі мною. Будеш сидіти в моєму кабінеті, пити чай і відволікати мене від роботи. Нормальний такий план?

Вона посміхається і ствердно киває. Ми збираємося швидко. Я допомагаю їй одягнути пальто, миттю затримуючи руки на її талії.

— Я кохаю тебе, — каже вона просто, але ці слова б'ють сильніше за будь-який удар.

— Я знаю, — відповідаю я, хоча в голові крутиться: «Я кохаю тебе більше за життя».

Ми сідаємо в машину. Я виїжджаю на трасу, тримаючи її за руку. Дорога майже порожня, сонце засліплює через лобове скло. Аліса щось розповідає про Злату, я слухаю її голос, і в цей момент я абсолютно, безмежно щасливий.

А потім світ розбивається.

Все стається за частку секунди. З бічного з'їзду, не гальмуючи, вилітає важка вантажівка. Я встигаю лише крикнути: «Алісо, вниз!», і різко вивернути кермо вліво, намагаючись прийняти удар на себе.

Жахливий скрегіт металу. Скло вибухає тисячею діамантових скалок. Удар такої сили, що повітря вилітає з легень. Машину кілька разів перевертає, наче іграшкову. Останнє, що я бачу перед тим, як темрява затягує мене — це її злякані очі.

— Максе... Максе, чуєш мене?

Голос Андрія долинає ніби крізь товщу води. Я розплющую очі, і світ миттєво вибухає болем. Голова розколюється, у роті смак заліза. Я бачу небо, перекреслене гілками дерев, і понівечений капот своєї машини.

— Де... — я намагаюся підвестися, але світ гойдається. — Де вона?!

Андрій підтримує мене під плечі, його обличчя бліде, а руки тремтять.

— Максе, зачекай, лікар уже їде...

— Де Аліса?! — я гаркаю так, що в горлі стає боляче.

Я повертаю голову до пасажирського крісла. Воно порожнє. Дверцята вирвані з корінням. На підлозі, серед розбитого скла, лежить її телефон. А поруч... червона стрічка. Розрізана навпіл.

Холод, страшніший за будь-яку смерть, просочується під шкіру. Аварія була лише відволікаючим маневром.

— Вони забрали її, — шепочу я, підводячись на ноги. Біль у тілі зникає, замінений лютою, крижаною ненавистю. — Вони забрали Аліси.

Я дивлюся на асфальт. Сліди від шин іншої машини йдуть у бік старого промислового району.

— Андрію, дай мені свій телефон, — мій голос звучить як шелест сухого листя. — І зброю. Ми знайдемо його. І клянуся, він благатиме про смерть раніше, ніж я закінчу з ним.