Глава 11

[АЛІСА БОЙКО]

Я злітаю зі сходів, ледь не перечіпаючись об власні ноги. Телефон тремтить у моїй руці, наче жива істота. Максим і Андрій різко повертаються на звук моїх кроків.

— Він тут! — вигукую я, задихаючись від жаху. — Він щойно написав. Він бачить мене, він бачить цей будинок! У лісі... там був вогник сигарети!

Максим не перепитує. Його реакція миттєва. Він кидається до тумби в передпокої, вихоплює зброю та ліхтар. Його обличчя перетворюється на маску холодної люті, яку я ніколи не бачила раніше.

— Андрію, за мною! Алісо, зачинися і не підходь до вікон! — командує він, і вони обидва зникають за дверима, розчиняючись у нічній темряві підвір'я.

Зачинитися? Я не можу навіть поворухнутися. Паніка накриває мене з головою. Замість того, щоб сховатися, я, як загіпнотизована, виходжу на ганок. Холодне нічне повітря обпікає легені. Я стою, вчепившись у перила, і вдивляюся в чорну стіну лісу. Десь там, у гущавині, чути тріск гілок і приглушені вигуки. Потім — тиша. Найстрашніша тиша в моєму житті.

Минає вічність — а насправді, можливо, хвилин десять. Нарешті з темряви з’являються два силуети. Максим іде попереду, трохи припадаючи на лівий бік. Андрій підтримує його під руку.

— Максе! — я збігаю по сходах до них.

Коли вони підходять ближче, світло від ліхтаря над входом вихоплює розірвану тканину на плечі Максима. Кров — густа, темна — швидко просочує його сорочку.

— Все гаразд, Алісо. Він втік. Вислизнув через яр, — хрипко каже Максим, але я бачу, як він морщиться від болю.

— Ти поранений... Бляха, це все через мене! — сльози градом котяться по щоках. Провина накриває мене важкою плитою. Якби я не прийшла, якби я не втягнула його в це...

Максим зупиняється і дивиться на Андрія. Його голос втомлений, але твердий.

— Андрію, дякую за допомогу. Їдь додому. Пробий той сріблястий седан ще раз. Чекаю на тебе завтра вранці в офісі.

— Зрозумів. Будьте обережні, — Андрій киває мені, сідає в машину і швидко їде геть.

Я допомагаю Максиму зайти в будинок. Ми йдемо у ванну кімнату. Він сідає на край ванни, а я тремтячими руками дістаю аптечку. Я плачу, не в змозі зупинитися, поки зрізаю залишки сорочки з його плеча.

— Перестань, — тихо каже він, ловлячи мою вільну руку. — Це просто подряпина. Він зачепив мене ножем, коли я намагався його завалити. Нічого серйозного.

— Нічого серйозного?! — схлипую, обробляючи рану антисептиком. — Він міг убити тебе! Через мою одержиму тінь ти підставив себе під ніж!

Максим мовчить, поки я накладаю пов'язку. Я відчуваю тепло його тіла, бачу кожен шрам на його торсі — сліди його минулого життя. Коли я закінчую, я завмираю, дивлячись на білий бинт на його плечі. Мої пальці все ще тремтять.

— Я більше не можу втрачати людей, яких кохаю, Максе. Прошу, не ризикуй так... — шепочу я, піднімаючи на нього очі.

Він дивиться на мене так, ніби бачить вперше. Уся його стриманість, увесь той лід, який він будував тижнями, тане в одну секунду. Він бачить мої сльози, моє каяття і мою беззахисність.

— Алісо... — він притягує мене до себе за талію, змушуючи стати між його колін. — Ти не розумієш. Я б пішов у той ліс, навіть якби знав, що там ціла армія. Бо ти — єдине, що має значення.

Він цілує мої долоні, а потім піднімається. Його погляд стає важким, наповненим небезпечним бажанням. Біль від рани, здається, лише підсилює його адреналін.

Він бере моє обличчя в свої долоні й цілує — спочатку обережно, смакуючи солоні сльози на моїх губах, а потім все пристрасніше. Це не просто поцілунок, це заява про власність, про те, що жодна тінь з минулого не зможе нас розлучити.

Я відповідаю йому з такою ж силою, вкладаючи в цей поцілунок весь свій страх і все своє кохання. Ми рухаємося до спальні, не розриваючи контакту. Одяг летить на підлогу. Його гаряча шкіра притискається до моєї, і в цю мить усе навколо — переслідувач, Громов, минуле — зникає. Залишається лише цей ритм, це тяжіння і те нестерпне відчуття приналежності одне одному, яке ми так довго намагалися заперечити.

Цієї ночі в його будинку серед сосен ми нарешті стаємо єдиним цілим, спалюючи всі мости до відступу.