Глава 10

[АЛІСА БОЙКО]

У ввечері ми заїжджаємо до моєї квартири під посиленою охороною. Максим не відходить від мене ні на крок, поки я гарячково кидаю речі у валізу. Він мовчить, але я бачу, як він оглядає кожен кут, кожне вікно. Для нього це тепер не просто квартира — це місце злочину.

За годину ми вже в дорозі. Його заміський будинок розташований далеко від шуму, оточений високим парканом і соснами. Давно я тут не була. Цікаво чи досі Артем його сусід? Тут пахне хвоєю та спокоєм, але всередині мене все ще тремтить натягнута струна. 

— Твоя кімната на другому поверсі, — каже Максим, заносячи мою валізу у вітальню. — Але зараз... просто посидь тут. Я розпалю камін.

Я сідаю на широкий шкіряний диван, обхопивши себе руками. Дивлюся, як він вправно порається з дровами. У світлі вогню його профіль здається м’якшим, але в кожному русі відчувається прихована сила. Коли полум’я нарешті розгорається, він сідає поруч, але на відстані.

— Максе, — тихо починаю я. — Дякую. Я знаю, що ти не хотів бачити мене у своєму житті, а тепер я буквально нав'язалася тобі в дім.

— Ти не нав'язалася, Алісо, — він дивиться на вогонь, і його голос звучить глухо. — Я міг би поселити тебе в готелі під охороною десяти бійців. Але я зрозумів, що не зможу заснути, якщо ти не будеш за сусідніми дверима.

Я повертаюся до нього, і слова самі вириваються назовні.

— Я так боялася, що ти мені не повіриш. Що подумаєш, ніби я знову маніпулюю. Я бігала за тобою якийсь час, бо не знала, як інакше сказати... що я була дурною. Що той конверт із прізвищем нічого не вартий порівняно з тим, що я відчуваю, коли ти поруч. Я кохаю тебе, Максе. 

Максим повільно повертає голову. У його очах — цілий всесвіт болю та жаги.

— Ти не уявляєш, як важко мені було тебе відштовхувати, — шепоче він. — Кожного разу, коли ти приходила в офіс, мені хотілося замкнути двері й нікуди тебе не відпускати.

Він подається вперед, скорочуючи відстань. Його рука обережно торкається моєї щоки, великий палець гладить губи. Я завмираю, боячись порушити цей момент.

— Ти — мій особистий хаос, балерино, — видихає він мені в губи.

Він більше не стримується. Поцілунок вибухає між нами, як феєрверк. У ньому все: місяці розлуки, злість, образа і те саме нестерпне кохання. Його руки вплітаються у моє волосся, притягуючи ближче, я відчуваю смак кави та вогню. Ми валимося на м’які подушки дивана, і світ навколо перестає існувати. Його гарячі долоні ковзають під мій светр, обпікаючи шкіру, і я відповідаю на кожен його рух, відчуваючи, як серця б’ються в одному божевільному ритмі.

Все йде до тієї самої межі, за якою немає вороття...

Раптом нічну тишу розриває різкий, безцеремонний сигнал автомобіля на подвір’ї, а за мить — гучний стукіт у двері.

Максим завмирає, уткнувшись лобом у мою шию. Він важко дихає, намагаючись опанувати себе.

— Прокляття, — ричить він, неохоче відсторонюючись.

— Максиме Олександровичу! Це Андрій! Я привіз усе, що вдалося дістати з камер! Це терміново! — лунає голос з-за дверей.

Максим допомагає мені піднятися і поправляє мій светр. Його погляд все ще затуманений пристрастю, але в ньому вже прокидається холодний розрахунок бізнесмена.

— Йди нагору, облаштовуйся, — він цілує мене в лоб, затримуючись на секунду. — Мені треба подивитися, хто цей покидьок. Андрій просто так серед ночі не приїхав би.

Я киваю, відчуваючи, як на щоках горить рум’янець. Піднімаюся на другий поверх, але зупиняюся на сходах, слухаючи, як відчиняються двері.

— Кажи, — голос Максима знову став сталевим.

— Ми відстежили шлях кур’єра, — голос Андрія звучить схвильовано. — Камери зафіксували, як він передавав пакунок. Але цікаво інше. За десять хвилин до того, як кур’єр під’їхав до будинку Аліси, він спілкувався з водієм сріблястого седана. Ми пробили номери. Авто належить компанії, яка три роки тому спонсорувала твій театр, Алісо.

Я затримую подих, стискаючи перила. Спонсор? У нас був лише один великий меценат, який був одержимий балетом.

Максим розгортає ноутбук.

— Давай подивимося на обличчя цього "спонсора".

Поки вони внизу вдивляються в зернисті кадри з камер спостереження, я заходжу в свою нову кімнату. На ліжку лежить мій телефон. Екран спалахує від нового повідомлення.

«Ти в його домі. Ти думаєш, що він захистить тебе краще за мене? Подивися у вікно, кохана. Я завжди ближче, ніж ти думаєш».

Я підходжу до вікна, що виходить на сосновий ліс. Між деревами, далеко за межею світла ліхтарів, на мить спалахує червоний вогник сигарети. І зникає.