Глава 9

[АЛІСА БОЙКО]

Ранок починається не з сонця, а з різкого дзвінка домофона. Я здригаюся на ліжку, серце миттєво злітає до горла. Дивлюся на годинник — лише сьома ранку.

— Хто це? — запитую я в слухавку, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.

— Доставка сніданку для Аліси, — лунає бадьорий голос кур’єра.

Я не замовляла сніданок. Максим теж навряд чи вирішив би пограти в романтику після вчорашнього «приємного апетиту».

Відчиняю двері й забираю пакунок. Усередині — велика склянка лате з корицею та млинці з полуницею. Саме такий сніданок я описувала в одному інтерв’ю для театрального журналу чотири роки тому, називаючи його «ідеальним початком дня перед репетицією».

На паперовому пакеті від руки виведено: «Тобі потрібні сили для нового виступу. Твій №1».

Мене пробирає холод. Я не торкаюся їжі. Одним різким рухом змітаю все — каву, млинці, пакет — у смітник. Дивитися на це нудотно. Він знає про мене все. Він пам'ятає кожну дрібницю.

Я швидко одягаюся. Мені потрібно побачити Максима. Не тому, що я хочу «бігати» за ним сьогодні, а тому, що мені потрібно переконатися, що він живий.

В офісі «Ares Logistics» панує звичайна робоча метушня, але я проходжу повз ресепшен, не зупиняючись. Охоронець хоче мене затримати, але я кидаю на нього такий погляд, що він відступає.

Я вриваюся в кабінет Максима без стуку. Він сидить за столом, вивчаючи якісь графіки на моніторі. Побачивши мене, він відкидається на спинку крісла, і на його обличчі з’являється роздратована напівпосмішка.

— Знову обід? — він дивиться на годинник. — Трохи зарано для ланчу, Алісо. Що сьогодні в меню? Моє терпіння під соусом твоїх виправдань?

Я нічого не відповідаю. Просто стою і дивлюся на нього, важко дихаючи. Мені потрібно заспокоїтися, але в голові досі звучить той шепіт із запису: «Я приберу кожного, хто торкається тебе».

— Алісо? — Максим хмуриться. Його тон миттєво змінюється з іронічного на насторожений. — Ти бліда як стіна. Що сталося?

— Нічого, — швидко кажу я, відводячи погляд. — Просто... погано спала. Прийшла сказати, що сьогодні обіду не буде. У мене справи.

Я розвертаюся, щоб піти, але Максим реагує швидше. Він підхоплюється, в два кроки наздоганяє мене і хапає за лікоть, змушуючи повернутися.

— Не бреши мені, — його голос звучить низько і загрозливо. — Ти тремтиш. Твої руки крижані. Хто тебе налякав? Громов подав апеляцію? Хтось дзвонив?

— Максе, відпусти, все добре, — я намагаюся вирватися, але він стискає пальці міцніше, не завдаючи болю, але не даючи шансу на втечу.

— Алісо, я професіонал. Я бачу страх за кілометр. І зараз ти налякана до смерті.

Він піднімає мою руку і бачить на зап’ясті червоний слід від нігтів — я сама себе дряпала від нервів, поки їхала в таксі. Його очі темніють, перетворюючись на два озерця розпеченої смоли.

— Якщо ти не розкажеш зараз, я підніму записи з камер твого під’їзду і витрушу всю душу з моїх хлопців, які тебе охороняють, — він притискає мене до стіни кабінету, нависаючи зверху. — Кажи. Живо.

Я дивлюся в його рідні, люті очі й розумію, що більше не можу тримати це в собі.

— Він повернувся, Максе. Мій фанат. Той, що переслідував мене в театрі. Він був у моєму під’їзді. Він прислав запис... він сказав, що вб’є кожного, хто до мене наблизиться.

Я заплющую очі, чекаючи на скепсис, але замість цього відчуваю, як Макс притискається своїм лобом до мого. Його дихання стає важким і рівним. По спині пробігає табун сиротинців від його близькості.

— Отже, — шепоче він мені в самі губи, і я ледве втримую себе. — Хтось вирішив, що може погрожувати моїй жінці на моїй території.

Він відпускає мій лікоть і кладе долоні мені на щоки, змушуючи відкрити очі.

— Ти не підеш додому. Відсьогодні ти живеш у мене. Це не обговорюється. І тепер це вже не твоя проблема, Алісо. Це війна, в якій твій фанат щойно підписав собі смертний вирок.

Я б радо відповіла щось, але в моїй голові лунають його слова "моїй жінці". Отже, я була права, він досі закоханий у мене. Як і я у нього.