Глава 8

[АЛІСА БОЙКО]

— Ти з’їхала з глузду, Алісо. Але мені це подобається, — Злата підпирає підборіддя долонями, дивлячись на мене з неприхованим захватом.

Ми сидимо в нашому улюбленому ресторані «Веранда». За вікном вечірній Дніпро, а на столі — остигла кава. Я щойно виклала подрузі свій план: я буду бігати за Максимом. Поки він не зламається. Поки не пробачить. Поки не зрозуміє, що його стіни — це просто декорація.

— Я бачила його очі в тому кабінеті, Злато, — кажу я, накручуючи пасмо волосся на палець. — Він може скільки завгодно казати, що я для нього померла, але його пульс каже про інше. Він досі закоханий. І якщо він занадто гордий, щоб зробити крок назустріч, то цей крок зроблю я. Я почну це примирення.

— Це принизливо, — подає голос Денис, який до цього мовчки вивчав меню. Він хмуриться, відкладаючи карту вин. — Чоловік має завойовувати жінку. Він має бігати, вибачатися, доводити. А ти зараз хочеш помінятися ролями. Це не за правилами.

Я посміхаюся і хитаю головою.

— Правила придумали люди, які ніколи не кохали по-справжньому, Денисе. У нас із Максом уже була "правильна" історія, і вона закінчилася катастрофою. Тепер я буду грати за своїми правилами.

Я роблю паузу, дивлячись на Дениса. Мене давно мучило одне питання.

— До речі, Денисе... Вибач мені. Я знаю, що Віктор Громов — твій дядько. Я виступила проти члена твоєї родини, виставила його на всю країну злочинцем. Я розумію, якщо ти на мене злий.

Денис раптом відкидається на спинку стільця і видає короткий, сухий смішок. У його погляді немає ні краплі образи — лише полегшення.

— Вибач? Алісо, я маю тобі подякувати. Моя сім’я ненавидить Віктора вже років двадцять. Він — ракова пухлина нашого роду. Те, як він поводився з моїм батьком, як намагався підім’яти під себе наш бізнес... Те, що ти з Максом нарешті відправили його за ґрати — це найкращий подарунок на наше зі Златою весілля. Так що не переживай за "сімейні зв’язки". Їх там давно немає.

Злата бере Дениса за руку, і я бачу в їхніх очах ту саму підтримку, якої мені так бракувало.

— Але будь обережна з Максом, — додає Денис уже серйозніше. — Він зараз як загнаний вовк. Він не звик, що на нього полюють з любов’ю.

– Буду обережна. 

***

Повертаюся до своєї квартири пізно ввечері. У під’їзді темно, пахне сирістю та старими меблями. Я піднімаюся на свій поверх, дістаю ключі, але раптом зупиняюся.

Біля моїх дверей стоїть величезний кошик. Білі лілії. Мої улюблені. І невеликий білий конверт, що стирчить між пелюстками.

Моє серце робить кульбіт. Максим? Невже він здався так швидко?

Я хапаю конверт, розриваю його, але всередині — не вибачення і не зізнання. Мій погляд помічає дещо дивне. 

Я дивлюся на розрізану червону стрічку, і мені здається, що стіни під’їзду починають стискатися. Це не Максим. Він ніколи не був прихильником таких театральних жестів. І це не Громов.

Це почерк того, про кого я намагалася забути останні роки. Мій "Тіньовий шанувальник".

Він з’явився, коли моя кар’єра в балеті була на піку. Спочатку це були просто квіти після кожної вистави. Потім — записки з подробицями мого дня, про які ніхто не мав знати. А потім... потім сталася травма, я зникла зі сцени, і він зник разом зі мною. Я думала, що без балету я стала йому нецікавою. Але вчорашній ефір на телебаченні все змінив. Я знову засвітилася на всю країну. Я знову стала його "зіркою".

Руки тремтять, коли я відчиняю двері квартири і буквально затягую кошик всередину. Запах лілій, який я так любила, тепер здається задушливим, майже трупним.

Я сідаю на підлогу прямо в передпокої, стискаючи в руках розрізану стрічку. Він повернувся. І він побачив мене поруч із Максимом. Для такої одержимої людини, як він, це прямий виклик.

Я маю подзвонити Максу. Прямо зараз.

Але палець зависає над кнопкою виклику. Що я йому скажу? "Пам'ятаєш, я казала, що буду тебе добиватися? Так от, у мене з'явився маньяк, врятуй мене знову"?

Ні. Він подумає, що це чергова маніпуляція. Що я вигадую небезпеку, аби пригорнутися до його плеча. Максим зараз будує своє життя наново, він тільки-но почав дихати вільно після Громова. Я не можу знову втягнути його у свій хаос. Не зараз.

Я підходжу до вікна і обережно відсуваю фіранку. Внизу, на напівтемній вулиці, стоїть знайомий позашляховик. Охорона Макса. Вони там, вони стежать за периметром. Це трохи заспокоює. Одержимий фанат навряд чи піде на прямий контакт, поки поруч люди з «Ares».

Але стрічка була біля моїх дверей. Це означає, що він уже пройшов повз охорону. Він знає під’їзд, він знає поверх. Він спритніший за професійних бійців, бо він не воює — він полює.

Я дістаю ноутбук і починаю гарячково шукати старі повідомлення в соцмережах, які я заблокувала роки тому. Мені потрібно зрозуміти, наскільки далеко він готовий зайти цього разу.

Раптом на екран приходить повідомлення з невідомого номера. Жодного тексту. Лише аудіофайл.