Глава 7

[МАКСИМ СТРІЛЕЦЬКИЙ]

Місто пропливає повз за вікном позашляховика сірою смугою. Я дивлюся на свої руки, на яких уже майже загоїлися збиті кісточки після тієї бійки в ресторані. Громов за ґратами, його імперія тріщить по швах, а мої рахунки нарешті розблоковані. Я виграв цю війну. Але чому тоді відчуття таке, ніби я програв усе найважливіше?

— Андрію, — не повертаючи голови, звертаюся до свого заступника. — Що з нею?

Мені не потрібно називати ім’я. Андрій і так знає, про кого я питаю останні сім днів по п’ять разів на добу.

— Без змін, Максиме Олександровичу, — він звіряється з планшетом. — Хлопці доповідають, що вона нікуди не виходить. Взагалі. Двічі замовляла доставку їжі, один раз — продукти. Вікна завішені. Вона просто сидить у тій своїй квартирі на околиці.

Я стискаю щелепи. Тиждень. Вона не дзвонила, не писала, не намагалася прийти. Після того, як поліція вивела Громова, я відправив її додому на своїй машині й просто сказав «дякую». Я чекав, що вона знову почне вимагати пояснень, плакати чи кричати, але вона просто мовчки пішла.

— Продовжуйте спостереження, — кидаю я. — Поки Громову не винесуть вирок, вона має бути під охороною.

Ми приїжджаємо в офіс. Робота кипить, телефони розриваються, клієнти повертаються, вибачаючись за «непорозуміння». Я намагаюся зосередитися на звітах, але перед очима стоїть її бліде обличчя в ресторані. Я вигнав її з життя, бо вважав, що так безпечніше. Але бачити, як вона добровільно зачиняє себе в чотирьох стінах... це вбиває мене сильніше за будь-яку зраду.

Минає дві години. Я якраз збирався викликати секретарку, коли двері мого кабінету відчиняються без попередження.

Я піднімаю голову, готуючись поставити на місце будь-кого, хто посмів увійти без стуку, але слова застрягають у горлі.

На порозі стоїть Аліса. На ній прості джинси, об’ємний светр, а волосся зібране в недбалий пучок. В обох руках у неї паперові пакети та великий стаканчик з кавою.

Вона спокійно проходить усередину, ставить каву на мій стіл поруч із документами, а зверху викладає контейнер з обідом. Пахне чимось домашнім і пряним.

— Що це таке? — я намагаюся надати голосу суворості, але він зрадницьки хрипне.

— Це твій обід, Максе, — вона дивиться мені прямо в очі. У її погляді немає страху. Тільки спокійна, залізна впевненість. — Ти знову забув поїсти. І кава без цукру, як ти любиш.

— Алісо, ми вже все обговорили. Тобі не варто сюди приходити. Я ж сказав, що...

— Я пам’ятаю, що ти сказав, — вона перериває мене, поправляючи склянку на столі. — Ти сказав, що не хочеш мене бачити. Ти сказав, що я для тебе померла. Але знаєш, у чому проблема? Я не згодна.

Вона робить крок ближче, обходячи стіл.

— Ти весь цей час захищав мене. Навіть коли ненавидів. Тепер моя черга. Ти думав, що якщо проженеш мене, я просто зникну? Ні. Я буду приходити сюди щодня. Я буду дзвонити тобі, поки ти не візьмеш слухавку. Я буду добиватися тебе, Максиме, навіть якщо ти будеш проти. Навіть якщо ти збудуєш навколо себе ще десять таких фірм і стін.

Я дивлюся на неї, приголомшений цією раптовою зміною ролей. Вона стоїть переді мною і відкрито оголошує мені війну. Тільки цього разу — війну за моє серце.

— Тобі пора, — тільки й можу видавити я, відчуваючи, як повітря в кабінеті стає занадто густим.

— Приємного апетиту, — вона посміхається — вперше за довгий час — і, не чекаючи моєї відповіді, розвертається і виходить, залишаючи після себе запах ванілі та міцної кави.

Я сиджу в повній тиші, дивлячись на зачинені двері. У руках у мене олівець, який я випадково зламав навпіл.

Вона не збирається здаватися. І найжахливіше те, що частина мене, яку я так старанно намагався вбити, зараз тріумфує.