Глава 5

[АЛІСА БОЙКО]

Вечірній Київ мерехтить вогнями за скляним фасадом бізнес-центру, але мені здається, що я задихаюся в цьому стерильному холі.

— Дівчино, я ж вам сказав: робочий день закінчився. Максим Олександрович не приймає без запису, — охоронець дивиться на мене з підозрою. Моє розпатлане волосся і відчай в очах навряд чи додають мені переконливості.

— Будь ласка, просто скажіть йому, що це Аліса. Це питання життя і смерті його компанії! — я майже кричу, вчепившись у стійку ресепшену.

— Що тут за галас? — низький, владний голос розрізає повітря.

Я різко повертаюся. Максим виходить із ліфта. Піджака немає, рукави білої сорочки закочені, під очима залягли глибокі тіні. Він виглядає так, ніби не спав тиждень. Побачивши мене, він на мить завмирає, і я бачу, як на його щелепі перекочуються жорсткі м'язи.

— Максиме Олександровичу, вона наполягає... — починає охоронець.

— Пропусти її, — кидає Макс, не зводячи з мене очей. — Йди за мною, балерино.

Ми їдемо в ліфті в повній тиші. Тиск такий, що закладає вуха. У його кабінеті пахне кавою і папером. Максим сідає у велике крісло і вказує на стілець навпроти.

— У тебе рівно п’ять хвилин, — каже він, дивлячись на годинник. — Кажи, що за "питання життя і смерті".

Я починаю говорити. Слова вилітають кулеметною чергою: я розповідаю про візит Дениса, про Віктора Громова, про тендер у порту Одеси, про фальшивих свідків і про те, що Громов хоче використати моє ім'я, щоб потопити його.

Максим слухає мовчки. Він не перебиває, не висловлює жодних емоцій. Його обличчя — непроникна маска. Коли я закінчую, у кабінеті западає така тиша, що я чую власне серцебиття.

— Ти все закінчила? — нарешті питає він.

— Ти мені не віриш? — я подаюся вперед. — Максе, він знищить «Ares»! Тобі потрібно готуватися, потрібно знайти адвокатів, які працювали з Громовим...

Максим повільно підводиться, підходить до панорамного вікна і впирається руками в підвіконня.

— Я знаю про Громова, Алісо, — тихо каже він. Його голос звучить надломлено. — Я дізнався про перевірку ще о шостій ранку. І я знаю, що він б’є по болючих точках.

Він повільно повертається до мене. У його очах тепер не холод, а щось набагато страшніше — виснаження.

— Чому ти прийшла? — він робить крок до мене. — Вранці ти дивилася на мене так, ніби я монстр, який тримав тебе в полоні. А тепер ти прибігла мене рятувати? Навіщо, Алісо? Щоб знову почуватися героїнею своєї маленької драми?

— Бо я кохаю тебе, ідіоте! — кричу я, і сльози, які я стримувала весь день, нарешті застилають очі. — Навіть якщо ти мене ненавидиш, навіть якщо ми ніколи не будемо разом, я не дозволю їм забрати у тебе те, заради чого ти так важко працював.

Максим за два кроки долає відстань між нами. Він хапає мене за плечі, і я бачу, як у його погляді борються злість і нестримне бажання.

— Кохаєш? — він гірко посміхається. — Кохання — це довіра, Алісо. А ти мені не довірила ні своє минуле, ні наше майбутнє. Ти прийшла сюди попередити мене про Громова? Дякую. А тепер скажи мені... ти готова піти до кінця? Бо Громов не зупиниться. Він прийде до тебе. Він буде погрожувати твоєму батьку. Він зробить твоє життя пеклом, щоб дістатися до мене.

Він притягує мене ближче, так що я відчуваю його скажений пульс.

— Ти готова стати на мій бік у війні, де ми можемо втратити все? Чи ти знову втечеш, як тільки стане занадто гаряче?

Я дивлюся в його очі, намагаючись знайти там хоч краплю того Макса, який колись обіцяв мене захистити. Мої плечі горять під його пальцями, а повітря в кабінеті здається розпеченим.

— Я не втечу, — шепочу я, дивлячись йому прямо в обличчя.

Максим відкриває рот, щоб щось відповісти, але раптово двері кабінету розчиняються з гучним ударом об стіну.

На порозі стоїть чоловік. Він виглядає так, ніби щойно пробіг марафон: краватка збита набік, в руках папка, що тремтить від напруги.

— Максиме Олександровичу! Вибачте, що без стуку, але... — він затинається, переводячи погляд на мене, але Макс різко відпускає мої плечі.

— Кажи, Андрію. Що ще? — голос Макса знову стає сталевим.

— Тільки що прийшло офіційне повідомлення з банку. Усі рахунки «Ares Logistics» заблоковано за поданням прокуратури. Повна заморозка до з'ясування обставин.

Максим завмирає. Я бачу, як він стискає кулаки так, що біліють кісточки. Це означає кінець. Без доступу до грошей він не зможе виплатити зарплати бійцям охорони, не зможе заправити машини, не зможе оплатити логістику в порту. Громов почав діяти на випередження.

— Це ще не все, — Андрій важко ковтає повітря. — Вийшла стаття в одному з великих ділових видань. Там ваші фото з рингу десятирічної давності поряд з фотографіями вчорашнього весілля. Заголовок: «Кримінальні авторитети захоплюють логістичний ринок». Клієнти вже почали дзвонити. Один за одним вони розривають контракти через "репутаційні ризики".

У кабінеті западає тиша, від якої дзвенить у вухах. Максим повільно повертається до свого столу і впирається в нього руками, опустивши голову. Я бачу, як напружена кожна жила на його шиї.