Глава 4

[АЛІСА БОЙКО]

Я приїжджаю до своєї орендованої квартири на околиці. Це невелика студія, де з розкоші – тільки вид на старі дахи й балетна палиця біля вікна. Раніше вона була моїм якорем, тепер – просто нагадування про те, ким я колись була.

Голова все ще гуде після вчорашнього весілля, а слова Макса про те, що я для нього померла, відлунюють у порожніх стінах, наче вирок. Я кидаю сумочку на стіл і безсило опускаюся на стілець. Я хотіла вільного життя, але чомусь воно здається мені в’язницею, де немає головного – його.

Раптом у двері наполегливо дзвонять. Я нікого не чекаю. Злата з Денисом мають бути на сьомому небі від щастя після весілля, а більше ніхто не знає мою нову адресу.

Підходжу до дверей, дивлюся у вічко й відчуваю, як серце пропускає удар. Там стоїть Ліза. Вона виглядає дуже бліда, а в очах – справжня тривога.

– Алісо, відчини! Це терміново. Йдеться про Максима.

Я зриваю замок, серце летить у прірву.

– Що з ним? Він поранений?

– Гірше, – Ліза заходить всередину, нервово крутячи волосся. – На об’єкти фірми Макса «Ares Logistics» сьогодні вранці прийшла податкова і силовики. Перевіряють усе: від статутного капіталу до ліцензій на зброю для охорони. Хтось зробив дуже грамотний анонімний донос, змішавши його минуле на рингу з вигаданими схемами відмивання грошей.

Я хапаюся за край столу.

– Але він будував усе з нуля! Він ризикував кожною копійкою!

– Я це знаю, Алісо. І ти знаєш, – Ліза зітхає. – Але за цим стоїть Віктор Громов. Ти ж знаєш, хто це? Власник старого охоронного холдингу, який контролює порти. Максим перейшов йому дорогу, вигравши останній великий тендер на логістику. Громов не звик програвати молодим вискочкам. Він хоче знищити Макса юридично, а потім забрати його фірму за безцінь.

Світ навколо починає обертатися. Громов – це людина з величезними зв’язками.

– Чому ти прийшла до мене, а не до Максима? – шепочу я.

– Тому що Громов діє брудно, Алісо. Мені передали, що він готує свідків, які підтвердять, ніби Макс погрожував конкурентам. І він хоче використати твоє ім’я. Хоче виставити все так, ніби ти була свідком його незаконних оборудок. Якщо ти не втрутишся або, навпаки, якщо Громов знайде на тебе важіль тиску – Максиму кінець. Громов знає про твій розрив із Максом і думає, що ти зараз – ідеальна зброя помсти в його руках.

Я відчуваю, як пальці холонуть. Максим вигнав мене сьогодні вранці, впевнений, що я – джерело його бід. А тепер я можу стати людиною, яка або врятує його бізнес, або остаточно затягне зашморг на його шиї.

 – Чому говориш це мені? Чому сама нічого не зробиш? – Я дивлюся на Лізу, і геть не розумію її. 

Спочатку вона робить так, щоб ми розійшлися, а зараз приходить і попереджає мене. 

– Я стерво, і я це знаю прекрасно... Але зараз, – вона торкається живота, – Я просто не можу ризикувати. Я вийшла заміж, бо зрозуміла, що Макс ніколи не покохає мене... І тепер я вагітна від свого нареченого. Я хочу цю дитину, Алісо. Я не можу ризикувати нею. 

Це справді Ліза? Мені не почулося? Вона буває щирою, що доволі неочікувано. 

– Вибач, що я зруйнувала твоє щастя з ним... Треба було просто сказати тобі ім'я. 

– Це вже в минулому, Лізо. Тепер, треба думати, як врятувати Макса. 

– Залишу це на тебе. Ти точно знайдеш вихід. 

Я зачиняю двері своєї квартири за дівчиною, і притискаюся до них спиною. Тиша орендованої студії тисне на вуха. Після ранкового скандалу з Максом і візиту Лізи я відчуваю себе вичавленим лимоном. Мені потрібно заземлитися. Потрібно почути когось, хто не хоче мене знищити або використати.

Тремтячими пальцями знаходжу в контактах «Тато». Після того, як я переїхала, наші стосунки стали ще більш натягнутими, але зараз мені байдуже.

– Алло, тату? – мій голос звучить тонко, майже по-дитячому.

– Алісо? Привіт, доню. Як ти? Ти кудись зникла, ми зі Златою не могли тебе знайти після весілля.

– Все добре, тату. Просто втомилася, багато справ. Як ви там?

Ми говоримо про якісь дрібниці: про погоду, про його новий проект, про те, що квіти в саду нарешті розцвіли. Ця розмова – як ковток води посеред пустелі.

– Приїжджай сьогодні на вечерю, – раптом каже він. – Ліза готує твою улюблену качку. Посидимо спокійно.

Я вагаюся, але бажання побути в рідному домі пересилює.

– Добре. Я буду о сьомій.

Вечеря починається напрочуд мирно. Срібні прибори поблискують у світлі люстри, тато жартує, розповідаючи новини з роботи. Я майже розслабляюся, поки Діана не відкладає ніж і не дивиться на мене з цим своїм особливим "співчутливим" виразом обличчя.

– Алісо, я чула, ти вчора на весіллі знову перетнулася з тим... як його... Максимом? – вона вимовляє його ім'я так, ніби це назва хвороби.

Я напружуюся. Мій спокій миттєво випаровується.