Глава 3

[МАКСИМ СТРІЛЕЦЬКИЙ]

Аліса обм’якла в моїх руках, її голова покоїться на моєму плечі, а руде волосся розсипалося по темній тканині піджака. Вона пахне дорогим шампанським і розпачем.

— До батька я тебе не повезу, балерино, — бурмочу я, намагаючись не звертати уваги на те, як її пальці мимоволі стискають мою сорочку. — Тобі тільки скандалу з ним зараз не вистачало.

— Я... я там не живу, — белькоче вона, ледь розплющуючи очі. Погляд каламутний, але в ньому все одно стільки болю, що мені хочеться відвернутися.

— Де ти живеш? Адреса, Алісо.

Вона лише щось мукає у відповідь і знову провалюється в темряву. Чорт.

Вести її в область, у мій заміський будинок — занадто довго. До готелю в центрі Києва, де я зняв номер на час весілля Лізи, лише десять хвилин. Це неправильно. Це небезпечно для мого залишку здорового глузду, але в мене немає вибору.

Коли ми переступаємо поріг номера, я мрію лише про одне: покласти її на ліжко і піти курити на балкон, поки легені не почорніють. Я опускаю її на матрац, але вона не відпускає мою шию. Навпаки, її руки замикаються за моєю головою, притягуючи ближче.

— Максе... — шепоче вона мені в самі губи.

— Ти п’яна, Алісо. Спи.

— Я так сумувала... — ці слова б’ють під дих сильніше, ніж я хочу визнавати. 

І перш ніж я встигаю відсторонитися, вона цілує мене. Це не той поцілунок, який був у нас колись. Він відчайдушний, солоний від сліз, які вона ковтала весь вечір. Я маю її відштовхнути. Я маю згадати всю біль, що вона принесла. 

Але моє тіло зраджує мене швидше, ніж мозок починає думати. Я відповідаю. Жорстко, спрагло, вкладаючи в цей поцілунок усю лють і все кохання, які намагався поховати місяцями. Мої руки самі знаходять її талію, притискаючи до себе. Всередині все вибухає. Один рух — і я знову її. Один рух — і я знову програв.

Вона видає тихий стогін, і цей звук протвережує мене, як відро крижаної води. Вона не розуміє, що робить. А я — розумію.

Я з силою відриваю її руки від себе. Дихання збите, серце калатає десь у горлі.

— Досить, — мій голос звучить як тріск ламаного льоду. — Не сьогодні. Не так.

Я накриваю її ковдрою по саму шию, відчуваючи, як тремтять мої пальці. Дивлюся на неї ще хвилину — на цю дівчину, яка розбила моє життя на друзки — і йду геть.

*** 

Двері за нею зачиняються з глухим звуком. У номері стає нестерпно тихо. Я стою посеред кімнати, дивлячись на зім’яту постіль, де ще кілька хвилин тому вона сиділа, загорнута в ковдру.

Я сказав їй, що не хочу її бачити. Сказав, що вона для мене померла. Це була найскладніша брехня в моєму житті, але єдина необхідна. Якщо я не відріжу її зараз, ми обидва згоримо. Вона одержима минулим, а я... я одержимий нею. Це вбивчий коктейль.

Підходжу до столу, де лежить її забута шпилька для волосся. Маленька дрібничка з камінцями. Стискаю її в кулаці так сильно, що гострі краї впиваються в шкіру.

Я бачив її страх сьогодні вранці. Вона не пам’ятає поцілунку. Вона пам’ятає лише свою провину. І нехай. Нехай думає, що я її ненавиджу. Так їй буде легше піти і нарешті закінчити свою кляту помсту.

Я дивлюся на своє відображення у панорамному вікні готелю. На моєму зап’ясті — дорогий годинник, а внизу, на парковці, стоїть німецький позашляховик, оформлений на мою фірму.

​Коли вона йшла, вона кинула мені в обличчя слова про мій статус. Про те, що я — лише вибух, небезпека без майбутнього. Вона хотіла стабільності, хотіла когось, хто не ризикує життям щоночі за копійки. Що ж, балерино, я почув тебе.

​Я вклав кожну гривню, зароблену кров'ю на ринзі, у «Ares». Я не спав вибиваючи контракти й ліцензії. Я ризикнув усім, що мав, бо мені більше не було чого втрачати. І це спрацювало. Тепер я маю офіс, штат і чисті гроші на рахунку. 

​Я створив цю імперію на руїнах свого серця, щоб довести їй... ні, щоб довести самому собі, що я вартий більшого, ніж просто бути тінню в її житті.

​Але сьогодні вранці, коли вона дивилася на мене тими великими, наляканими очима, мені було плювати на прибутки й фірму. Я хотів лише одного — щоб вона залишилася. І саме тому я вигнав її. Бо «Ares» навчив мене головному: найцінніші вантажі потребують найнадійнішого захисту. А від самої себе я її захистити не зможу.

Дістаю телефон і набираю номер свого помічника.

— Вона вийшла з готелю. Прослідкуй, щоб таксі довезло її додому. І дізнайся нарешті її нову адресу.

— Буде зроблено, Максиме. Ви їдете в офіс?

— Ні, — я дивлюся на місто через скло, відчуваючи, як усередині розростається чорна порожнеча. — Я їду в зал. Мені потрібно когось ударити. Багато разів.

Я викидаю шпильку в кошик для сміття, але через секунду дістаю її назад і ховаю в кишеню штанів. Я — слабак. І це мене колись уб’є.

<Якщо вам подобається історія, додайте її до бібліотеки, щоб не загубити оновлення ♡☆>