Глава 1

[АЛІСА БОЙКО]

Холодний атлас сукні ковзає по моїй шкірі, нагадуючи про те, як колись я одягала сценічні костюми. Але сьогодні немає сцени, немає балетних туфель, і я більше не танцюю. Сьогодні я просто подружка нареченої, яка намагається не розсипатися на частини під поглядами гостей.

Я дивлюся в дзеркало. Злата сьогодні виходить заміж за Дениса, і я повинна бути щаслива. Я не можу зруйнувати їм такий важливий день, бо їхня історія – це казка з щасливим кінцем. Моя ж історія – це згарище, яке я власноруч підпалила сім місяців тому.

– Ти красуня, Алісо, – шепоче Злата, поправляючи мені пасмо рудого волосся. – Тільки очі... вони наче не тут.

– Я просто хвилююся за тебе, – брешу я, натягуючи звичну маску спокою.

Насправді я думаю про Максима, які і останні місяці. Про те, як залишила його. Про той вираз обличчя, коли він говорив зі мною. Я зробила йому боляче, щоб задовольнити власне бажання. Тепер це вже не має значення. Я живу далі. Крок за кроком. День за днем.

Будівля ресторану в центрі міста сяє вогнями. Величні колони, квіти, дорогі машини. Ми проходимо через хол, і раптом моє серце пропускає удар.

Там, біля скляних дверей службового входу, стоїть чоловік. Широкі плечі, темна куртка, знайомий нахил голови. Він дивиться в бік парковки, і на секунду мені здається, що я відчуваю запах його парфумів – суміш тютюну, шкіри та адреналіну.

– Макс? – зривається з моїх губ ледь чутний видих.

Чоловік повертається, але світло фар автомобіля, що проїжджає повз, засліплює мене. Коли я знову можу бачити – там порожньо. Тільки вітер ганяє сухе листя по асфальту.

– Алісо, йдемо, церемонія починається! – тягне мене за руку Злата.

– Так, іду... Мені здалося... Та нічого, забудь. – Беру її по-під руку.  

Весілля проходить як у тумані. "Так", обручки, сльози радості, гучна музика. Я посміхаюся, піднімаю келих шампанського, але всередині в мене все стискається в тугий вузол. Мені потрібно подихати.

Вислизаю на терасу, коли сонце вже остаточно сховалося за горизонтом. Тут прохолодно, і це саме те, що мені потрібно. Дістаю тонку сигарету – звичка, яка з’явилася кілька місяців томк. Запальничка клацає, вогник на мить освітлює мої тремтячі пальці.

Роблю затяжку, притуляючись спиною до холодної стіни. Закриваю очі, намагаючись виштовхнути з голови той образ у холі.

– Від балерин зазвичай пахне квітами, а не тютюновим димом, – лунає низький, хрипкий голос прямо з темряви поруч.

Я здригаюся так сильно, що сигарета випадає з пальців. Повітря миттєво стає надто густим, щоб ним дихати. Я повільно повертаю голову.

Він стоїть лише за два кроки. Тіні падають на його обличчя, але я впізнаю цей погляд із тисячі. Погляд чоловіка, якого я знищила.

– Максе... – голос підводить мене, перетворюючись на хрип.

Він робить крок вперед, виходячи на світло ліхтаря. На його губах грає та сама небезпечна посмішка, але в очах – крижана пустка.

– Привіт, Алісо. Давно не бачилися.

Я завмираю. Світ навколо згортається до розмірів цієї тераси. Музика з залу стає глухим гулом, а холодний вечірній вітер більше не здається таким крижаним, як погляд Максима.

– Що ти тут робиш? – мій голос ледь чутний.

– Ліза, – робить паузу. – Вона сьогодні виходить заміж, а я, як хороший друг, мав би радіти за неї. Але замість цього я стою тут і дивлюся на дівчину, яка продала мене за папірець із прізвищем.

Я здригаюся, ніби він мене вдарив.

– Ти знаєш...

– Так, знаю, що ти не могла інакше, – він робить крок до мене, затискаючи в кут. Його висока постать закриває світло ліхтарів. – Вона дала тобі вибір: ми або ім’я твого кривдника. І ти навіть не вагалася.

– Це неправда! – я піднімаю на нього очі, повні сліз і розпачу. – Я вагалася кожну секунду! Максе, вона забрала у мене все. Моє майбутнє, мої танці, мою душу. Я не могла дихати, знаючи, що хтось десь ходить безкарним. Я думала, якщо я дізнаюся, хто це, я нарешті звільнюся і зможу бути з тобою по-справжньому.

– По-справжньому? – Він видає короткий, жорсткий смішок і б'є рукою по стіні поруч із моєю головою. – Ти кинула мене через тиждень, Алісо. Через тиждень, за який я встиг повірити, що мені є куди повертатися. Не дала мені шансу знайти його разом. Ти просто викреслила мене, як зайвий елемент у своєму плані помсти.

– Я боялася, що ти постраждаєш! У тебе стільки проблем і без мене.. Я рятувала тебе!

– Ти рятувала свою одержимість минулим, – відрізає він, і в його голосі я чую таку гіркоту, що мені хочеться плакати. – Ти отримала своє. Ти знаєш ім'я. Ну що, стало легше? Ти щаслива тепер? 

Я мовчу, бо відповідь застрягла в горлі. Я знаю ім'я, але я втратила ритм власного серця.

Максим нахиляється до самого мого вуха, обпікаючи шкіру гарячим подихом, від якого всередині все зрадницьки стискається.

– Знаєш, що найгірше? Ліза покликала мене сюди, знаючи, що ти також тут будеш. Вона хотіла, щоб я подивився на тебе і зрозумів, як дешево я коштую у твоїй системі цінностей. І ось я дивлюся.