13. І знову вона

☆ 13 ☆

[АЛІСА БОЙКО]

Я сиджу у нашому звичайному, занадто вишуканому для сніданку, ресторані. Навколо – білий мармур, срібні прилади. Але зараз я відчуваю себе не власницею цього світу, а напруженою пружиною.

Денис сидить навпроти. Сама його присутність дратує. Він навіть не відповів на мій відчайдушний дзвінок після поцілунку, на мої короткі повідомлення без сенсу. Він, мій друг дитинства, завжди був поряд, але зараз...

– Нарешті з'явився, – я кидаю слова, як маленькі, гострі крижинки. – Я думала, тебе вже засекретили. Навіть не відповів! Навчання в іншому місті – це не привід кидати мене, Денисе. 

Денис, у ідеально випрасуваній сорочці, навіть не підіймає брів. Його зарозуміла посмішка – це те, що зводить мене з розуму.

– Ти ж знаєш, Алісо, медицина не чекає. Я зараз на практиці, це серйозно. І ти, здається, теж. Вся столиця шепоче про твого нового... захисника. Твоя мачуха в люті.

– Мої справи тебе не стосуються, – відрізаю я. Це більше не зачіпає мене так сильно, як його байдужість.

– Не драматизуй, Алісо, – втручається Злата, її очі випромінюють тепло і розуміння. – Ми ж тут.

Денис кидає швидкий погляд на свій годинник – виріб за ціною однієї квартири – і підводиться.

– Вибачте, дівчата, мені справді час. Фінальна зустріч перед тим, як повернутися на навчання. Побачимося. І Алісо, передай Максу, що він мені не сподобався, занадто вже він... простий для нашого кола, – кидає він через плече, зникаючи.

Я відкидаюся на спинку стільця, гнівно зітхаючи.

– Бачила? Він просто злив нас. Ми для нього тепер лише пункт у минулих контактах.

Злата посміхається. Її обличчя світиться.

– Добре, досить про нього. Він просто егоїст у дружбі. Давай краще про наше з ним побачення... Про те, що там сталося. 

– Звичайно! Що сталося?

– Ми... ми вчора цілувалися! У кіно, на останньому ряду, як підлітки, – вона прикриває обличчя долонями, але її очі сяють. – Це було божевілля. Неочікувано, але... я відчула справжній вогонь. Він не мій хлопець, але все йде до цього!

Її щира, незаплямована радість змушує мене усміхнутися. Нарешті в нашому світі, повному розрахунків, з'явилося щось чисте.

– Це найкраща новина! Ти заслуговуєш на це, Злато! У мене теж... є новини. Я танцювала. Учора. Для дітей. І це було так добре, так правильно.

Я розповідаю їй про виступ, але про Максима – дуже обережно.

– Ми з Максимом... справді разом. Це почалося з контракту, але... я йому довіряю. Він дав мені дозвіл перестати грати на мить. Це дуже дивне відчуття.

Злата киває, немов знаючи всю правду.

– Ти світишся, Алісо. Не відпускай його. Це рідкість у нашому світі.

– Сподіваюся, я не помиляюсь в ньому. 

Наповнена цим теплим, новим відчуттям гармонії, я вирушаю у свій "творчий" світ.

Я їду в цех. Запах фарб, свіжого фатину, і звук швейної машинки – це мій захисний острів. Я перевіряю замовлення, обговорюю дизайн нової пачки. Мій бренд Lovli – це моя гордість. Він працює, він процвітає. Мені не потрібно перетинати гори, щоб він існував.

Далі я відвідую магазин, і там теж успіх, продажі, задоволені клієнти. Чудово. 

Контроль є, але він м'який. Я не часто заїжджаю на фізичні об'єкти для перевірки, тому всі працюють у комфорті. Головне, що гроші надходять, Діана тимчасово відступила, нога тримається, і в мене є Максим. Я їду додому, відчуваючи себе абсолютно щасливою.

Але доля завжди чекає на повороті.

Коли я паркуюся, біля воріт стоїть Ліза. Вона виглядає, як хижачка: темний одяг, обличчя напружене, очі палають ненавистю, присмаченою ревнощами.

Я відчуваю, як адреналін б'є в скроні.

– Чого ти тут? – Мій голос жорсткий, без емоцій.

– Ти вже награлася в благодійність? – Вона підходить ближче, і я відчуваю запах її гіркого парфуму. – Добре, час закінчувати цю комедію.

Ліза говорить тихо, але слова, немов уламки, впиваються мені в серце.

– Я бачу, як ти танеш від Максима. А тепер послухай мене, Алісо. Угода. Ти любиш угоди. Тобі потрібно публічно розірвати із ним стосунки – робиш із себе жертву, а з нього негідника. І я розповім тобі ім'я.

Моє серце пропускає удар. Я відчуваю, як холодний піт пробиває мені спину.

– Про що ти говориш?

– Не прикидайся. Ти знаєш, що травма твоєї ноги не була випадковістю. Це була підступна, підла пастка. Ти роками жила, не знаючи, хто саме знищив твою мрію, хто фактично тебе покалічив.

Вона схиляється до мене, її голос стає загрозливим шепотом.

– Я знаю, чия рука це зробила. Я знаю ім'я людини, яка змусила тебе відмовитися від балету. Якщо ти розірвеш контракт із Максимом, завтра вранці ти отримаєш це ім'я. І тоді ти зможеш помститися або, принаймні, знати правду, яка тебе мучила усі ці роки.