12. Аліса, яку я хочу захищати

☆ 12 ☆ 

[МАКСИМ СТРІЛЕЦЬКИЙ]

Я сиджу у вітальні свого будинку, який раптом здається мені занадто великим і порожнім. На вулиці вже зовсім розвиднілося, але снігопад, немов художник, продовжує вкривати світ білим полотном. Тепло від каміна, здається, лише підкреслює холод, який оселився в моїх думках.

Я не думаю. Я відчуваю. Відчуваю фантастичну невідповідність між учорашнім поцілунком і реальністю, яка навалилася на нас після нього.

Це було імпульсивно, як удар струму. Коли Аліса стояла там, біля засніженого вікна, огорнута тим захватом, що пообіцяла диво хворим дітям, я просто мусив це зробити. Це був не просто фізичний потяг. Це було бажання зірвати з неї маску холоднокровного стратега і доторкнутися до справжньої, зляканої дівчини, яка ховається за багатомільйонними контрактами.

Я завжди шукав щирого, справжнього кохання. Мріяв про просту, чесну історію. Але чи це вона? Наш зв’язок – це клятий юридичний прецедент, приправлений загрозами від її мачухи. Тиждень! Ми знайомі всього тиждень, а вона вже мій партнер, клієнт, моя проблема і... моя дівчина? Чи це не просто чергова гра, де я став найзручнішим і найдешевшим «охоронцем-коханцем»?

Ні. Коли вона відповіла на поцілунок, у її очах на мить згасла вся обережність. Саме ця іскра, це дозволене мені послаблення її контролю, не дає мені спокою. Я потребую правди, але знаю, що витягти її з Аліси – це все одно, що розколоти лід узимку.

Я приїжджаю в клініку. Зал, де має відбутися виступ, гуде від лихоманки підготовки. Це не лікарняний коридор, а театральна майстерня: всюди блискітки, стрічки, ялинкові прикраси.

Аліса вже там. Вона рухається швидко, але помітно кульгає. Її руде волосся сьогодні зібране, а обличчя – маска професійної зосередженості. Вона не дивиться мені в очі. Жодного слова про вчорашній вечір.

– Максиме, ти вчасно! – Дівчина кидає мені пакунок із гірляндами. – Нам потрібно створити ефект крижаного палацу. Допоможеш мені із цими білими полотнами? Вони мають імітувати снігові замети.

Я киваю, одразу включаючись. Я розумію її гру: робота – це її захисний механізм. Поки ми говоримо про «снігові замети» і «святковий настрій», ми не говоримо про наші обличчя, які вчора були занадто близько. І наші губи, що не хотіли закінчувати поцілунок. 

З'являються її друзі, її балетний загін: Юля, Дмитро, Світлана. Вони одразу тепло мене вітають.

– То ось який, ти Максим! Аліса нам стільки про тебе розповідала! – усміхається Юля.

Аліса кидає на неї крижаний погляд, який змушує Юлю відразу замовкнути.

– Часу обмаль, тож давай по суті, Юлю, – ріже Аліса.

Я примружуюся. Вона чітко дає зрозуміти: при мені жодних особистих розмов. Я покірно допомагаю встановлювати декорації, але мої очі не відриваються від її ноги. Я бачу, як вона зціплює зуби, коли робить різкий рух. Вочевидь, тренування танцю не пішли на користь, бо вчора вона прекрасно ходила. 

– Я сам приберу цей кабель, – кажу я, втручаючись, коли вона нахиляється. – Ти бережи себе для виступу.

Вона кидає швидке «Дякую» і нарешті дозволяє собі подивитися мені в очі. У цьому погляді – миттєве, спантеличене визнання моєї турботи, яке одразу ж гасне.

Нарешті, музика. Зал наповнений, очі дітей сяють. Світло тьмяніє.

Коли Аліса виходить на сцену, вона перетворюється. У своїй легкій, невагомій сукні, вона – втілення зимової мрії. Вона танцює. Я бачу, як вона приносить біль, який ховає, у свій танець, перетворюючи його на витончену, драматичну красу. Вона не може робити високих стрибків, але кожен її баланс і пірует – це чиста магія.

Я не дивлюся на дітей, я дивлюся лише на неї. Ця Аліса – не та, що підписує контракти. Це та, яку я хочу захищати, та, яка насправді мені потрібна. Вона справжня, коли вона на сцені.

Коли музика стихає, зал вибухає. Діти кричать від захвату. Я відчуваю, як моя гордість за неї буквально розпирає мені груди.

Після того, як Аліса прощається з дітьми і знімає свій костюм, я чекаю її в коридорі. Вона виходить, втомлена, але з задоволеною іскрою в очах.

– Це було... я навіть не знаю, як сказати. Це було неймовірно, – кажу підходячи до неї.

– Дякую, Максиме, – вона одразу ж хапає свою спортивну сумку. – Я мушу поспішати, батько чекає, і...

Я перехоплюю її за руку, м’яко, але рішуче. Я не відпущу.

– Стій. Більше жодних виправдань.

Вона нарешті зупиняється і підіймає на мене свої великі очі. У них – переляк, змішаний з викликом.

– Що? Щось про контракт?

– Ні. Про нас. Про те, що було вчора ввечері. Ти уникаєш цієї розмови з ранку, ніби це лише неприємний робочий момент. Скажи мені, що насправді відбувається між нами, Алісо? Це просто пункт у контракті? Ти вирішила, що твій охоронець має мати ще й емоційні гарантії? Чи... чи ти, чорт забирай, відчула хоч щось, коли я тебе цілував? Мені потрібна лише правда.

Я дивлюся на неї, чекаючи на відповідь. У цей момент мені не потрібні гарантії, мені потрібна лише правда.

Вона не відводить погляду. Її обличчя, таке живе й відкрите на сцені, знову стає напруженою, витонченою маскою. Її губи, які ще пам'ятають мій дотик, стискаються.