11.2. Чому?

Повернувшись додому, я відчуваю себе спустошеною, але водночас неймовірно зарядженою. Діана вже спить – чи принаймні прикидається. Я тихо пробираюся до своєї кімнати, де мене чекає тиша. Злата вже поїхала додому, і це добре. Мені потрібен час, щоб розкласти все по поличках.

Я лягаю в ліжко, але сон не йде. Я заплющую очі, і перше, що я бачу, – це не рядки контракту, а обличчя Максима, освітлене світлом лікарняного ліхтаря, і сніжинки, що кружляють за його спиною.

Поцілунок. Він був нелогічним, непередбачуваним і абсолютно неправильним з точки зору моєї життєвої стратегії.

Ми знайомі трохи більше тижня. Тиждень! Що я насправді про нього знаю? Він друг Лізи, яка мене ненавидить. Він має проблеми з грошима, які я тепер вирішую. Він має сестру, якій потрібна допомога. Він спокійний, упертий і, схоже, надзвичайно вірний своїй родині. Це все.

Я завжди будувала стосунки на розрахунку, на вигоді, на гарантіях. Навіть мій контракт із ним – це сухий, логічний документ. Але цей поцілунок... він був чистим почуттям.

Я перевертаюся на бік, міцніше обіймаючи подушку.

Чому саме він?

Можливо, справа не в ньому, а в мені. Я втомилася від постійної боротьби, від підозр, від необхідності контролювати кожен свій крок. Діана. Ліза. Батько, який не бачить очевидного. Я постійно перебуваю у напрузі, як струна.

А Максим... він приносить спокій. Він прочитав мій божевільний, параноїдальний контракт, де я вимагаю від нього майже присяги на крові, і просто підписав його. Без драми. Без питань. Він прийняв мої умови. Він прийняв мене такою, якою я є: маніпулятором, який відчайдушно потребує захисту.

Але справа не лише в захисті. Коли він говорив про сніг, про чесність, коли він дивився на мене в ігровій кімнаті – я відчула, що він бачить справжню Алісу. Не балерину-ікону, не доньку мільйонера, а просто дівчину, яка хоче створити свято для дітей, навіть якщо це боляче для її травмованої ноги.

Він не боїться моєї сили, і він не зловживає моєю слабкістю. Це дивовижне відчуття.

Я знаю, що це божевілля. Я знаю, що я його погано знаю, і це може бути пастка. Але коли він цілував мене, я відчула себе в безпеці вперше за дуже довгий час. Це тепло. Це стабільність. Це... закоханість?

Всього тиждень, а він зміг зруйнувати стіни, які я будувала роками. Можливо, саме тому, що я втомилася бути цинічною. Я потребую когось, хто вірить мені на слово, навіть якщо я вимагаю підписати контракт. І зараз, стоячи між зимовою казкою і майбутнім виступом, я розумію: я не можу встояти перед цією несподіваною, але такою справжньою підтримкою.

Я заплющую очі. Завтра буде балет. Завтра буде боротьба. Але сьогодні, вперше за довгий час, я дозволяю собі відчувати щось тепле і справжнє.