11.1. Невідомі почуття

☆ 11 ☆

[АЛІСА БОЙКО]

Я не спала до ранку. Після того, як я залишила Діану на кухні, я повернулася до кімнати і сіла на ліжко. Холодний піт змішався з люттю. Всю ніч я просиділа за ноутбуком, редагуючи контракт. Діана хоче влаштувати не просто невинну підставу, а справжню війну. І я маю не дати їй нашкодити мені і моїм близьким. 

Коли сонце ледве-ледь почало пробиватися крізь важкі зимові хмари, а за вікном лежала ледь помітна пороша – перші ознаки снігу – прокинулася Злата.

– Ти виглядаєш так, ніби готуєшся до війни, – промовляє вона, потягуючись і сідаючи.

– Я до неї готуюся, – відповідаю натискаючи кнопку «Зберегти». – Наш мирний договір із Максимом має бути підписаний сьогодні.

Я швидко переказую їй нічну розмову Діани. Злата слухає з широко розплющеними очима.

– «Приберіть його»? Алісо, це звучить жахливо! Вона ж не має на увазі... – Діачина замовкає, не наважуючись продовжити.

– Я не знаю, що вона має на увазі. Але я знаю, що я їй не довіряю. Вона хоче ізолювати мене. І якщо Максим стає моєю опорою, вона намагатиметься її вибити. – Я показую їй екран ноутбука. – Ось, новий контракт. Він захищає його, дає йому фінансову безпеку, а натомість вимагає абсолютної лояльності та захисту. Тепер це не просто бізнес. Це запобіжний захід.

– Він на це піде? – Зацікавлено питає Злата.

– Повинен. Якщо він не в змові з Лізою, то зрозуміє, що це єдиний спосіб вижити в моєму божевільному світі. А якщо він відмовиться... тоді я отримаю всі відповіді, які шукаю.

Я відправила Максиму готовий документ і коротке повідомлення: 

«Зустрічаємося за годину в тому кафе біля парку. Це терміново. Не хвилюйся, ти будеш у плюсі.»

У кафе чоловік прийшов, як завжди, спокійний. Він одразу знайшов мене за столиком і без зайвих слів дістав із папки вже підписаний бланк. Його спокій мене трохи бентежить.

– Привіт. Ти була настільки загадкова, що я одразу зрозумів: це щось дуже важливе. – Він кладе контракт на стіл. – Я його прочитав. Дивний документ, Алісо. Але, як ти і обіцяла, мене все влаштовує.

Я здивовано здіймаю брови.

– Ти не здивований? Ти ж бачив суму, яку повинен будеш виплатити, якщо...

– Якщо я порушу умови і зраджу тебе? Бачив. – Він знизує плечима. – Але я не збираюся цього робити. Ти даєш мені стабільність, а я виконую свою частину угоди.

Я зітхаю з полегшенням і водночас відчуваю провину.

– Максиме, я повинна тобі дещо сказати. Цієї ночі я підслухала розмову Діани. Вона... вона говорила з кимось. Просила зробити так, щоб ти зник із мого життя і більше не з'являвся. Вона сказала: «Приберіть його».

Він не відвів погляду. Його обличчя стало кам'яним, але в очах не було страху, лише гнів.

– Я зрозумів, чому ти так поспішала. Наш договір набуває чинності негайно. – Він простягає мені руку через стіл. – Від сьогодні я твій офіційний захисник і партнер.

Я відповідаю на рукостискання. Це відчувається, як урочиста клятва.

Випивши по чашці кави, ми виходимо з кафе, на вулиці стало світліше. І в цей момент я помічаю: почався сніг. Великі, пухнасті пластівці повільно падають на місто, створюючи казкову зимову атмосферу. Світ довкола раптом стає святковим.

– Я люблю перший сніг, – посміхаюся. 

– Думаю, це гарний знак для початку нашого партнерства, – відповідає Максим. – До речі, я збирався зараз до Марічки. Вона сьогодні після процедури, почувається не дуже, – пояснює Макс. – Я обіцяв заїхати... Вона просила і тебе привезти. Ти сподобалася їй. 

– Звичайно, – киваю. 

До лікарні Ми їдемо у машині Макса. Я вперше їду з ним, і мені це подобається. Дивні відчуття. 

Пр дорозі ми заїжджаємо у смерті і я купую гарний букет троянд для Марічки. 

У клініці тихо. Ми залишаємо квіти у палаті й прямуємо до ігрової кімнати, де вже чекають діти. По дорозі до ігрової я чую, як у коридорі розмовляють головний лікар і медсестра.

– Ми знову маємо проблему. Дитячий аніматор відмовився виступати на Різдвяному святі для маленьких пацієнтів, – каже лікар із роздратуванням. – Нам потрібно якось їх розважити. Вони сумують, а Різдво вже близько. В мене опускаються руки... Ми ж і платити готові їх сумму.

– Я пошукаю ще аніматорів... Або серед персоналу охочих виступати. 

Моє серце стискається. Діти можуть залишитися без свята? Це жахливо. Я обожнювала у дитинстві усілякі вистави. 

Я різко зупиняюся, бо розумію, що я й сама можу створити для них свято. 

– Максиме, почекай! – 

Я прямую до лікаря, який здивовано дивиться на мене. 

– Вибачте, я чула вашу розмову, і думаю, що можу допомогти. Я балерина. Я можу влаштувати для дітей балетне шоу. 

Максим дивиться на мене з подивом, так само, як і лікар.