9. Довіра

☆ 9 ☆

[МАКСИМ СТРІЛЕЦЬКИЙ]

Я відкидаю її руку, і її підбори дзвінко клацають об плитку. Я дивлюся на Алісу, і бачу не наївну дівчину, а зрадницю та шпигунку. Її обличчя здивоване, але я не бачу в ньому ані краплі жалю.

– Максиме! – Батько Аліси, Сергій Дмитрович, рішуче робить крок до нас. Його костюм ідеальний, а його тон стриманий, але в ньому відчувається сталь. – Ніяких криків. Якщо ви не можете поговорити спокійно, то йдіть на сходову клітину. Ви повинні це обговорити вдвох. 

Я стискаю щелепи. Не маю бажання сперечатися з цим чоловіком у коридорі, де лежать справжні хворі. Я кидаю злісний погляд на Алісу і повертаюся.

Ми йдемо на сходову клітину. Холод від старих стін і тьмяне світло додають цій сцені гостроти. Я дивлюся на Алісу.

– Ти зламала правила. Контракт був про приватність і репутацію. Ти вдерлася в моє життя, Алісо! – мій голос тремтить від стримуваної люті. – Ти слідкувала за мною? Ти найняла людей?

– Я бачила тебе, Максе! Ти тікав, як злочинець! – захищається вона. – Ми можемо врятувати тебе і Марічку! Ми можемо допомогти… Ні. Ми хочемо допомогти! 

– Мені не потрібна твоя допомога! Ти купила місяць мого часу, а не моє життя і життя моєї родини! Я не дозволю, щоб ти платила за Марічку!

Аліса відступає на сходинку, але не відводить погляду.

– Ти думаєш, що я не розумію, що тобі зараз потрібна ця операція? Хтось забрав твої гроші, Максе! Це не просто випадковість! Ти ж ризикуєш життям заради цих грошей, а вони просто зникають! Твоя сестра... Марічка, – вона вимовляє її ім'я з несподіваною м'якістю, – потребує допомоги зараз. Не через місяць, коли ти, можливо, виграєш наступний бій.

– Я б знайшов гроші, – шепочу я, відчуваючи, як стискається горло.

– За яку ціну? – питає вона. – Ти готовий померти за її життя? Ти й так погодився на цю гру зі мною… Хіба цього мало? Мій батько пропонує абсолютно безкоштовно найкращого лікаря. Приватна клініка. Це не твої брудні гроші з бою. Це чистий шанс.

Я відчуваю, як у мене опускаються руки. Її аргумент залізний. Я не маю права ризикувати життям Марічки лише через свою гордість. Але сама думка, що я зобов'язаний цій дівці, змушує мене лютувати.

– Добре, – я видихаю, моє рішення прийнято. – Я приймаю твою допомогу. Але тільки заради Марічки. І це останній раз, коли ти втручаєшся у мої справи. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – її голос одразу стає діловим, холодним.

Ми стоїмо, злі один на одного, але об’єднані однією метою. Мені огидно від себе, бо це я мав врятувати сестру, а не Бойки. Та я не зміг. 

Ми повертаємося до батька Аліси. Я змушую себе прийняти позу ввічливого, хоч і стривоженого, хлопця.

– Сергію Дмитровичу, – говорю я. – Прошу вибачення за мою нестриманість. Я перебуваю у сильному стресі через хворобу... сестри. Це було негідно.

– Я розумію, Максе, – її батько киває. Його обличчя випромінює співчуття. – Переживання за близьких – найсильніші. Давайте діяти. Де Марічка?

Я відразу відчуваю огиду до себе. Я брешу йому в обличчя про своє «каяття», а він мені вірить. Все заради Марічки.

Я веду їх до палати 305. 

– Це Марічка, – кажу я.

Вона лежить на лікарняному ліжку, тримаючи старий плюшевий ведмедика. Попри блідість, вона виглядає дуже мило.

– Марічко, це Сергій Дмитрович, – кажу я. – Він допоможе нам перевести тебе в іншу лікарню. І це Аліса. Вона... моя дівчина.

Марічка відразу посміхається.

– Ой, привіт! Я не знала, що Макс знайде собі таку красуню! – Вона простягає Алісі руку, і та обережно стискає її.

– Привіт, Марічко. Зараз ми тебе перевеземо в місце, де тобі буде набагато краще, – говорить Аліса. – Готова? 

– Так!

За лічені хвилини батько Аліси оформлює переведення. Лікар вже не такий впевнений, коли бачить більш впливового Сергія Дмитровича.

У приватній клініці – рай. Чисті, світлі стіни, запах не ліків, а квітів. Палата Марічки схожа на номер у хорошому готелі. Вона відразу ж сідає на ліжко, її очі сяють.

– Ого! Тут навіть телевізор є! Максе, це так круто!

Я відчуваю несподіване полегшення, бачачи її радість. Але це полегшення має ціну – я тепер боржник Аліси.

Починається паперова тяганина. Батько Аліси дає мені купу бланків, дозволів, згод на операцію. Я сідаю в кутку і заповнюю їх, намагаючись зосередитися.

Аліса також не сидить без діла. Вона присідає біля Марічки, вони обговорюють мультики, щось сміються. Аліса розповідає про балетні школи, а Марічка слухає її із захопленням. Вона бачить у ній ідеал. Вона не знає, що це все фальш. І сподіваюся – не дізнається. 

Я заповнюю черговий бланк і бачу, як Аліса посміхається щирою, не вимушеною посмішкою, дивлячись на Марічку. Цей образ руйнує моє уявлення про неї як про холодну стерво.

Батько Аліси залишає нас, сказавши, що приїде завтра до операції. Марічка засинає, стомлена від переїзду і емоцій. Я підходжу до вікна, щоб трохи провітрити голову. Аліса підходить до мене.