5. Початок гри

☆ 5 ☆ 

[АЛІСА БОЙКО]

Я хотіла, щоб Злата була присутня сьогодні на нашій зустрічі з Максимом, але у неї день стажування, тому я йду сама на місце зустрічі, яке обирав Максим. Це якась кав'ярня біля набережної, де я ніколи не була. Зараз близько десятої ранку, але людей тут вже багато. Доводиться раз по разу уникати зіткнень то з людиною, що дивиться у телефон, а не на дорогу, то з собакою, а то й з дитиною у візочку. Та нарешті я бачу потрібну вивіску і звертаю ліворуч. У вікні відразу бачу Максима, що озирається довкола. Наші погляди зустрічаються, і я можу заприсягтись, що він полегшено зітхнув. Вочевидь, хвилювався, що я можу не прийти. Навіть цікаво, навіщо йому так терміново такі гроші. Не телефон же новий він хоче собі купити? 

– Ти щось замовив вже? – знімаю шубку і вішаю на спинку стільця. 

– Привіт, – підводиться, – ні. Що хочеш? 

– Я пригощаю. 

Ми вдвох прямуємо до каси. Йому потрібні гроші, тож я не буду пити і їсти за його рахунок, коли сама в змозі сплатити все. 

– Я звичайно не настільки багатий, як ти, але пригостити кавою в змозі. 

– Що будеш? – ігнорую його спробу пригостити мене. 

– Ти нестерпна... Американо, без молока, – уважно спостерігає за мною. 

– Вітаю, – усміхаюсь баристі. – Два американо, без молока і...два шматочки чізкейка. 

– Ще й десертом хочеш пригостити? – в його голосі яскраво відчуваю дивні нотки. 

– Кава без десерту – поганий знак. Ми будемо вести дуже важливу розмову, тож поганих знаків нам не потрібно. – мило посміхаюсь. 

Максим нічого не відповідає, тож я сплачую рахунок і ми повертаємося за столик. 

– То, з чого почнемо розмову? – чоловік спирається на спинку стільця і уважно спостерігає за мною вдруге за п'ять хвилин. 

– Найперше, що я хочу спитати, – спираюсь руками на стіл, – чи ти точно готовий піти на це? 

– Якщо я тут, то відповідь очевидна. 

– Ця гра може затягнутися на якийсь період, і я не хоча в один день почути від тебе, що тобі набридло. 

– Якщо будеш платити – я весь твій... І не важливо на який період. 

– Гаразд, – тепер я спираюсь спиною на спинку стільця. – Поговоримо про оплату. За місяць я буду платити шістдесят тисяч...

– Сорок. 

– Не хочеш більше? 

– Мені буде достатньо сорока. 

А це цікаво. З хвилину я мовчки дивлюся на Максима. Ще ніхто не відмовлявся від грошей, але він не хоче брати шістдесят тисяч.

– Гаразд. Ввечері я надішлю тобі електронний документ, де буде прописаний наш контракт на перший місяць. Тобі потрібно буде ознайомитися і підписати. 

– Добре. 

– Оскільки, ми будемо грати закоханих, то нам доведеться цілуватися, обійматися і тому подібне... За це можу доплачувати окремо скільки скажеш. 

– Алісо, мені не потрібні всі твої гроші. Я прошу лише сорок тисяч. І давай будемо відверті – це я маю тобі платити за те, що можу цілуватися з тобою. Я звичайно теж нівроку, але я не з твого кола... Ти б в житті на мене й глянула. 

– Ти такий дивний... Хочу дізнатися про тебе більше. 

– Це умова? 

– Так, якщо без цього ти не будеш говорити. 

– Ну добре... Мені двадцять п'ять років, нічого не досяг у цьому житті, немаю друзів, родини та цілі у житті. 

– Звідки в тебе ці побої? – сьогодні він не ховає їх під тональним кремом. 

– Я заробяю на нелегальних боях, тому часто ходжу з побоями. 

– Чому? 

– В сенсі? Мені потрібні гроші...

– Є інші варіанти. 

– Звичайно є... Але це єдине в чому я профі. 

По ньому видно, що він сильний. Це відразу відчувається. 

– Добре... Де твої батьки? 

– Мати кинула мене, коли мені було чотирнадцять, а батька я ніколи й не знав... Та він залишив мені будинок, де я зараз і живу. 

– А чому друзів немає?

Мені дуже сильно хочеться дізнатися про цього чоловіка більше. Ми з ним настільки різні. 

– Чи не забагато питаннь?

– Я маю знати про тебе більше, ми все ж таки закохані. – мій голос стає саркастичним. 

– То, і я ж маю знати про тебе більше? 

– Так. 

– Чому пішла з балету? 

– Через травму. Лікар сказав, що я не можу більше танцювати, якщо хочу ходити, а не їздити на інвалідному візку. 

Максим повільно киває, уважно розглядаючи мене, ніби намагає побачити слід моєї травми. У його погляді немає співчуття, лише якась зосереджена оцінка.

– І ти все кинула? – питає він. – Звикла до сцени, до овацій, а потім різко у звичайне життя?

Я відчуваю, як моє тіло напружується. Я не хочу, щоб він мене жалів, але його прямолінійність ображає мене.