3. Сорок тисяч

☆ 3 ☆

[ МАКСИМ СТРІЛЕЦЬКИЙ ]

Чортове дзеркало в туалеті на заправці відображає мене так, ніби я виснажений ідіот. Потріскана плитка під ногами, запах дешевого освіжувача повітря, що намагається перебити стійкий сморід — ось моя нагорода за ще одну ніч на нелегальному ринзі. Ну і п'ять тисяч у конверті. Маленька сумма за те, через що я пройшов. Та це краще, ніж я б нічого не отримав. 

Я включаю кран, і з нього тече ледь тепла вода. Хлюпаю собі на обличчя, намагаючись змити сліди чужої крові, а заодно і відчуття нудоти. Погляд ковзає по синяку під ребром, який, здається, став більшим. Навіть слабка перемога сьогодні вартувала мені надто дорого.

Нарешті, я виходжу, натягуючи на себе стару спортивну кофту. Заправка "ОККО" здається оазисом цивілізації після того підвалу. Я сідаю у свій старенький "Ланос", який пропах бензином і втомою, і вирушаю додому.

Звертаю до котеджу, показую перепустку і мене пропускають. Вулиці пусті. Звертаю ліворуч, у бік будинку. Мої очі, немов за звичкою, шукають у дворі побиту "БМВ" сусіда. Вона стоїть, але, моє серце пропускає удар не від болю в ребрах, а від несподіванки. Я бачу руду дівчину. Це її я тоді хотів здати поліції, та вона з подружкою спритно бігає. Шкода я не пам'ятаю її ім'я. Біля воріт стоїть Христина, моя сусідка. Вона виглядає злою та трохи наляканою, в той час, як руда впевнено сідає у машину, і та рушає з місця. 

Артем щось говорив про божевільну колишню. Можливо, це вона? 

Але мені зараз не до проблем мого сусіда. Нехай він сам розбирається зі своїм страховим агентом. Йому не проблема купити собі нову дорогеньку машину. Не те, що мені. 

Моя проблема набагато, набагато більша, ніж порізані шини та розбите скло.

Я заїжджаю у двір і паркую машину. Потім йду до будинку. У голові пульсує лише одна фраза: Шістдесят тисяч гривень.

До п'ятниці.

Якщо не буде цих грошей, моя маленька сестра, Марічка, не потрапить на стіл до хірурга, і тоді.. Не хочу думати про це. Клятий лікар був неприступний, як скеля: "Без повної передоплати, Максим, ми не ризикуємо. Це складна операція."

Я не можу дозволити їй померти. Це не варіант.

Я сідаю за кухонний стіл, дістаю з-під плитки бляшану коробку. Мої заощадження. Я розкладаю пачки на столі.

Десять, одинадцять, дванадцять... двадцять тисяч. 

Двадцять тисяч. Це навіть не половина. Залишилося чотири дні.

Я кидаюся до ноутбука, вбиваючи в пошук: "Терміновий заробіток Київ", "Швидка позика", "Робота на один день". Відповіді — сміття. Або шахрайство, або зарплата через місяць. Знову йти на ринг — не варіант, до п'ятниці я не відновлюся.

Я заплющую очі, притискаючи холодні долоні до скронь. І тут, немов лампочка спалахує у темряві, в моїй голові знову з'являється образ.

Руда дівчина.

Вона виглядала так, наче щойно вийшла з дорогого клубу. Вона могла дозволити собі розбити "БМВ" і просто поїхати. Вона схожа на дівчину при грошах. А якщо вона при грошах, то боїться втратити репутацію.

Шантаж. Це брудно. Це низько. Але Марічка помирає.

Мій двір, на щастя, обладнаний відеокамерою, на яку я не зажав гроші. І яка охоплює місце "аварії". Камера мала б записати їх обличчя і те, як вони тікають.

Я швидко заходжу в систему, знаходжу потрібну дату і час.

Ось вона. Чітке відео. Вона, її подружка, їх обличчя. Все ідеально видно.

Пані Удача на моєму боці? 

Зберігаю файл. Сорок тисяч гривень — це дрібниця для когось із її кола. Для мене — життя.

Я сиджу у вітальні, яка виглядає як декорація до чужого, занадто багатого життя. Котеджне містечко. Навіть сама назва ріже слух. Навколо мене — будинки з панорамними вікнами, ідеально підстриженими газонами і системою охорони, про яку мої сусіди постійно сперечаються у тому ж таки чаті.

Мій будинок... це подарунок і прокляття водночас. Спадщина. Я отримав його три роки тому, як тільки мені виповнилося двадцять два, від батька, якого я ніколи не знав. Нотаріус озвучив заповіт: будинок твій, але продати не маєш права. Хіба що дітям передати. Дивна умова від незнайомця. Наче знав, що я розтягуватиму його по цеглині.

Я продав усе, що можна було винести: батькові мисливські трофеї, антикварні годинники, навіть колекцію вин з підвалу. Будинок стоїть, але всередині — порожнеча і я.

Цей будинок — мій золотий якір. Я не можу його позбутися, коли він мені найбільше потрібен, і не можу його покинути, бо де я ще знайду дах над головою? 

Я повертаюся до ноутбука, відганяючи ці думки. Не час для філософії. Час для полювання.

Спочатку я шукаю в Інтернеті через функцію розпізнавання облич. Нічого конкретного, лише сотні схожих фото моделей та блогерок.

Я міняю тактику. Я знову заходжу в чат нашого містечка. Згадую, як сусід-власник "БМВ" обурювався, але імен не називав. Він лише говорив щось про те, що вона "подружка сина Громова".

Громов. Прізвище одразу викликає асоціації. Це один із тих, хто будує тут свій особняк на пів гектара. Нові гроші, старі зв’язки.