1. Помста

☆ 1 ☆

[АЛІСА БОЙКО]

– Алісо! Спускайся й поїж з нами! – Мовчу. Не хочу відповідати. – Алісо!

За хвилину чую важкі кроки на сходах. Я сподівалася, що вона залишить мене в спокої, але марно. Двері різко відчиняються, і я зустрічаю гнівний, майже фізично відчутний погляд Діани.

– Я ж казала, що прийду за п'ять хвилин, – брешу, щоб позлити її. – Але ти, вочевидь, не чуєш мене.

– Справді? – Робить крок назад. – Гаразд, ми з батьком чекаємо на тебе за столом.

– Мг.

Чекаю, поки вона зникне, й встаю з ліжка. Я не хочу їсти, але ж вони з батьком не відчепляться, доки не побачать, як я запхну в себе хоча б шматок хліба.

Відкриваю шафу, що стоїть у лівому кутку моєї кімнати, дістаю звідти свої улюблені джинси, теплий светр й шкарпетки. Після сімейного обіду в мене запланована зустріч зі Златою, тому відразу беру все необхідне, щоб не повертатися сюди.

На телефон приходить сповіщення, і я перевіряю, та е лише спам-розсилка про знижки в якомусь бутіку. Блокую екран і ховаю телефон до сумочки. Поспіхом роблю легкий макіяж, розчісую волосся і нарешті виходжу з кімнати, з сумочкою на плечі.

Спускаюся у вітальню, де вже сидять батько й Діана (моя мачуха).

– Ну нарешті, – вона говорить це пошепки, але я прекрасно чую її докір.

– Не так вже й довго чекали. – Сідаю поруч з батьком. – Не довго ж? – Звертаюся безпосередньо до нього.

– Не довго, сонечко.

Діана демонстративно закочує очі, а я задоволено посміхаюся. Нехай не забуває, що батько любить мене більше, бо я його донька.

На обід у нас гречаний суп та запечені овочі на грилі. Наша фея, що чаклує на кухні, готує неперевершено. У мене чудовий апетит, але батько не вірить, бо я не люблю сидіти з ними за одним столом. Точніше – з нею. Діана завжди до мене чіпляється через будь-яку дрібницю. Це бісить, тому і уникаю "сімейних" посиденьок.

– Ти чому одягнена? – Діана оглядає мене з ніг до голови.

– А треба було на обід голою прийти?

– Алісо! – Батько кидає на мене суворий погляд. – Ти ж зрозуміла суть питання.

– Зрозуміла, – кривляюся. – Після обіду зустрічаюся зі Златою. Підемо кави випити та на шопінг.

Відламую скоринку від хліба й опускаю її трохи в суп. Потім кладу до рота. Діана закочує очі на цю мою звичку.

– Гроші є?

– Звичайно, – усміхаюся батьку.

– Точно?

– Так. Я ще не витрачаю гроші за останній свій виступ. – Опускаю погляд у тарілку.

– Зрозумів.

Важка пауза нависає над вітальнею. Я знала, що ця тема буде важкою. Але не думала, що й батько так само важко переживатиме це.

– Все дуже смачно, Лізо, – показує жінці палець догори, на знак великого схвалення. Вона дуже вчасно вирішує пройти повз і рятує мене від цієї тиші.

– Я рада, що Вам подобається. – Задоволено посміхається кухарка.

– Як на мене, то солі забагато, – я закочую очі. Діана ніколи не буває задоволеною.

– Лізо, все супер, це просто у неї рецептори сильно чутливі. – намагаюся бути максимально ввічливою.

Жінка лише тьмяно посміхається і зникає за дверима кухні.

– Ти могла помовчати? – зі злістю говорю мачусі.

– А що такого? Нехай готує краще. Останнім часом все якесь... ну не дуже.

Не витримавши, я встаю з-за столу.

– Алісо! – батько не любить, коли я йду посеред трапези.

– Та ти хоча б думала, що говориш! Не дуже смачно? То стань і приготуй краще!

– Ти чого на мене кричиш?! – Діана відкладає ложку.

– І дійсно, – батько також дивиться на мене. – Чому ти так лютуєш?

– Тиждень тому Ліза втратила свого чоловіка... Серцевий напад. Ви навіть цього не знаєте? Що ви за роботодавці такі, га?!

Хапаю сумочку і мчу до коридору. Взуваю кросівки, беру під руку свою шубку й виходжу на подвір'я.

Холодне, майже зимове повітря, відразу б’є мені в обличчя. Я дістаю телефон й замовляю таксі через додаток. За п'ять хвилин буде. Потрібно було перечекати в будинку, але я діяла імпульсивно і тепер мерзнутиму на вулиці. Доводиться одягнути шубу, щоб не замерзнути повністю.

Нарешті під'їжджає темно-сірий седан, і я сідаю в теплий салон.

– Добрий день, – вітаюсь з таксистом.

– Добрий день, – чоловік перевіряє адресу. – У центр їдемо?

Дивиться на мене через дзеркало заднього виду й посміхається.

– Так, все вірно.

Ми рушаємо, і я пишу повідомлення Златі, що буду за двадцять хвилин, якщо не буде заторів. Хоча в такий час їх не має бути.

З голови досі не йде думка про те, що батько навіть не знає про ситуацію Лізи. Вона працює в нашому будинку більше десяти років, а він так до неї ставиться. Я розумію Діану, їй завжди все не так, але ж батько...