Розділ 23

Сесілія хвилюється рівно до того моменту, поки двері не відчиняються.
— О, то це вона, — каже його мама з усмішкою, у якій більше цікавості, ніж оцінки. — Нарешті.
Алекс тільки встигає сказати: — Мамо…
— Та мовчи, — махає вона рукою. — Я ж не кусаюсь. Принаймні не гостей.
Сесілія сміється — щиро, трохи нервово — і вже в цю мить напруга зникає.
У домі пахне запеченою куркою, спеціями й чимось дуже знайомим, ніби з дитинства, навіть якщо це дитинство було не її.
Батько Алекса сидить у кріслі, читає газету й піднімає погляд поверх окулярів.
— Ти та сама, через яку він почав приходити вчасно? — питає серйозно.
— Тату! — обурюється Алекс.
— Я стараюсь, — каже Сесілія з легкою усмішкою. — Але не завжди виходить.
Батько киває. — Чесна. Подобається.
Алекс зітхає. Він уже програв цю битву.
За столом шумно. Тепло. Трохи тісно — але так, як буває тільки в родинних кухнях.
Мама постійно щось підсовує Сесілії: — Спробуй ще це.
— Ти майже нічого не їси.
— Алекс, не забирай у неї хліб.
— Я не забирав, — бурмоче він.
— Ти на нього подивився, — відповідає мама. — Для тебе цього досить.
Сесілія сміється так, що мало не проливає чай.
Потім дістають старі фотоальбоми.
— О ні, — шепоче Алекс. — Будь ласка, не це.
— О так, — каже батько й перегортає сторінку. — Ось тут він вирішив, що стане рок-зіркою.
На фото — худорлявий підліток із гітарою, яка більша за нього.
— Він три дні не мив голову, бо “так роблять музиканти”, — додає мама.
— Я був у пошуку образу!
Сесілія дивиться на фото довго. Потім ніжно торкається його руки під столом.
— Ти був милий, — каже вона.
— Був? — піднімає брову він.
— І залишився, — усміхається вона. — Просто тепер з харизмою.
Мама підморгує Сесілії. — Вона хороша, синку.
— Мамо!
Після вечері вони миють посуд разом.
Сесілія й мама стоять біля раковини, Алекс витирає тарілки й удає, що його не експлуатують.
— Він важкий? — питає мама раптом, тихо.
Сесілія на мить замислюється. — Інколи. Але чесний. І дуже… справжній.
Мама киває. — Він такий, коли любить.
Алекс робить вигляд, що не чув. Але плечі напружуються — від емоцій.
Коли вони йдуть, батько обіймає Сесілію. — Заходь частіше. Він без тебе занадто гучний.
— Тату!
— Правда ж.
На сходах Алекс бере її за руку.
— Ти була… ідеальна.
— Я просто була собою.
Він зупиняється, дивиться на неї довго, уважно.
— Саме тому ти вписалась.
І в цю мить Сесілія розуміє:
це вже не “він і вона”.
Це — вони. І їхній дім. І його родина. І місце для неї.
 

У домі пахне корицею, апельсинами й чимось ванільним — ніби саме повітря вирішило стати м’яким.
Сесілія стоїть на кухні й намагається не заважати. Це її головна стратегія виживання у чужій родинній території.
Але мама Алекса має на це інші плани.
— Не стій, як гість, — каже вона й простягає їй фартух. — Тримай. Ти відповідальна за печиво. Якщо згорить — винна ти.
— Тобто… довіра? — усміхається Сесілія.
— Абсолютна. Я ж не знаю, що ти за людина, — серйозно відповідає мама, а потім підморгує.
Алекс заходить на кухню з коробкою прикрас.
— Мамо, я приніс…
— Постав і не заважай жінкам, — відрізає вона. — І не їж тісто.
— Я не збирався!
— Ти вже дивишся на нього, — каже Сесілія.
Він зрадницьки усміхається. — Зрада в домі. Я цього не переживу.
Ялинку вони прикрашають усі разом.
Батько мовчки розвішує гірлянду — криво, але з гідністю.
Алекс чіпляє іграшки занадто високо.
Сесілія — занадто симетрично.
— Вона перфекціоністка, — шепоче мама батькові.
— Він артист, — так само тихо відповідає Сесілія.
Алекс робить вигляд, що ображений. Але обіймає її зі спини, притискаючись чолом до її скроні.
— Ти вписалась, — шепоче.
— Я намагаюсь не зіпсувати свято.
— Пізно. Ти його вже зробила кращим.
За столом шумно.
Хтось сміється, хтось перебиває, хтось знову наливає чай.
— За що тост? — питає батько.
— За те, що він нарешті привів нормальну дівчину, — каже мама.
— Мамо!
— Жартую… майже.
Сесілія сміється, але в очах щось тремтить. Вона не звикла до цього — до легкості, до того, що її приймають без іспитів.

Вони опиняються на кухні вдвох, коли всі пішли дивитись старий різдвяний фільм.
Мама наливає чай. Сідає навпроти.
— Ти щаслива з ним? — питає просто.
Сесілія не думає довго. — Так. І інколи це лякає.
Мама усміхається. — Нормально. Любов — це не тиша. Це шум. Інколи безлад.
— Я боюся щось зламати, — зізнається Сесілія. — Він… складний. Але живий. Справжній.
— Він таким і був, — тихо каже мама. — Просто довго був сам.
Вона накриває руку Сесілії своєю.
— Я бачу, як він дивиться на тебе. Так дивляться на дім, коли довго блукав.
Сесілія ковтає сльози. — Я не хочу його підвести.
— Не треба бути ідеальною, — каже мама. — Просто будь поруч. Решту він зробить сам.
Пауза.
Потім мама додає, з усмішкою:
— І якщо він знову не їстиме — кажи мені. Я знаю, як з цим боротись.
— Домовились, — сміється Сесілія крізь сльози.
Коли вони повертаються у вітальню, Алекс піднімає погляд.
— Ви що, змовлялись?
— Так, — відповідають обидві одночасно.
— Я так і знав.
Сесілія сідає поруч, кладе голову йому на плече.
І в цю мить — серед гірлянд, сміху, старих жартів і теплого світла —
вона розуміє:
це її перше Різдво не “в гостях”.
Це — Різдво вдома.

Він прокидається раніше за всіх.
У домі ще спить Різдво — тиша густа, тепла, з відлунням вчорашнього сміху. За вікном сіре зимове світло, але в кімнаті м’яко — через неї.
Вона спить, згорнувшись на боці. Волосся розсипалося по подушці, дихання рівне. Ковдра сповзла, і він машинально поправляє її, майже не торкаючись — так, ніби боїться злякати саме це відчуття.
Я хочу з нею старіти.
Думка приходить без фанфар. Без драми. Просто — як істина.
Не “назавжди” з книжок.
Не “вічно”, яким лякають.
Старіти — це інакше.
Це коли вони прокидатимуться в різних містах і все одно дзвонитимуть одне одному з фрази:
“Ти вже їла?”
Це коли вона знатиме, де він мовчить не тому, що злий, а тому, що втомився.
І не лізтиме — просто поставить чашку кави поруч.
Це коли він навчатиметься не тікати від складного, бо поруч — вона.
І тікати більше нема куди.
Він дивиться на її руку. На дрібні деталі, які чомусь стали для нього важливими:
як вона стискає пальці уві сні,
як хмурить брови, коли думає,
як сміється — спочатку тихо, а потім голосно, не стримуючись.
Я хочу з нею старіти, — повторює він подумки.
І цього разу відчуває відповідальність, а не страх.
Він уявляє їх не ідеальними.
З втомою.
З дурними сварками через дрібниці.
З моментами, коли слова ранять, а мовчання ще більше.
Але він уявляє і те, як вони миряться.
Як обирають одне одного знову.
Не тому, що легко.
А тому, що це — вона.
Він ніколи не думав, що спокій може бути таким глибоким.
Не порожнім.
А наповненим.
Вона ворушиться, щось бурмоче уві сні й притискається ближче. Її лоб торкається його ключиці.
І в цю секунду він розуміє:
це не момент.
Це напрямок.
Я хочу з нею старіти.
І я готовий бути для цього достатнім.
Він усміхається, заплющує очі й дозволяє собі ще трохи просто бути —
поруч.
Вдома.
З нею. ❤️