Розділ 22

Зал шумить ще до світла.
Гул голосів, сміх, очікування — все пульсує, ніби велике живе серце.
Сесілія стоїть збоку сцени, трохи в тіні. На ній простий чорний светр і бейдж із туровим логотипом. Вона не ховається — просто не хоче відволікати. Хоче дивитись.
Коли світло гасне, зал вибухає.
Алекс виходить під перші акорди. Упевнений. Зібраний. Але…
перш ніж підійти до мікрофона, він шукає її поглядом.
І знаходить.
Секунда.
Лише одна.
Але в ній — все.
Його плечі розслабляються. Дихання вирівнюється. Усмішка — ледь помітна, тільки для неї.
Він співає — і кожне слово звучить інакше. Не голосніше. Не сильніше. Тепліше.
Коли він бере високі ноти, він дивиться в зал — але повертається очима до неї. Знову й знову.
Сесілія стоїть, притиснувши руку до грудей. Вона бачить, як він живе на сцені. І знає: сьогодні він не сам.
На одній з пауз він нахиляється до мікрофона.
— Добре бути вдома, — каже просто.
Фани кричать, не знаючи, що “дім” зараз стоїть збоку сцени і дивиться на нього зі сльозами.
Коли концерт закінчується, він іде зі сцени не вперед — назад. До неї.
Обіймає міцно, коротко, так, ніби перевіряє: вона справжня. Тут. Жива. З ним.
— Ти повернулась, — шепоче.
— Я й не йшла, — відповідає вона.
 

Готельний номер занурений у м’яке світло нічної лампи.
Місто за вікном дихає, але тут — тиша.
Вони сидять на підлозі, спершись на ліжко. Без гітар. Без нот. Без телефонів.
Алекс мовчить довго. Потім видихає.
— Я думав, що вмію тримати все під контролем, — каже він. — Але коли ти захворіла… я зрозумів, як легко все може зникнути.
Сесілія слухає. Не перебиває.
— Мені було страшно, — продовжує він. — Не за тур. Не за музику. За те, що можу втратити тебе.
Вона повертається до нього, кладе голову на плече.
— Я теж боялась, — тихо. — Але найбільше… що стану тягарем.
Він одразу обіймає її. Міцно, але ніжно.
— Ти — мій спокій, — каже. — Не тягар. Опора.
Вони мовчать.
І ця тиша не порожня — вона наповнена.
— Знаєш, — каже вона, — сьогодні зі сцени ти дивився так, ніби співав тільки для мене.
Він усміхається, ледь хрипко.
— Бо так і було.
Він торкається її чола, цілує повільно, обережно. Не з пристрасті — з вдячності.
Вони лягають поруч, переплітаючи пальці.
— Що буде далі? — питає вона.
— Ми, — відповідає він без паузи. — Куди б не їхали.
І в цю ніч музика не потрібна.
Бо між ними — і так звучить любов.

Це стається випадково.
Пізній ранок у готелі, коли місто ще напівсонне, а туровий коридор пахне кавою й свіжими рушниками.
Сесілія сидить на підлозі біля валізи Алекса, перебирає речі — не з обов’язку, а з тієї дивної близькості, коли чужі дрібниці стають рідними. Випадає конверт. Білий, трохи пом’ятий, з нерівним почерком.
Вона вагається секунду.
Потім бачить напис: “Для вас обох”.
Лист короткий, але кожне слово — щире.
«Я була на концерті вчора.
Я бачила, як ви дивилися один на одного, навіть коли думали, що ніхто не бачить.
Я не знаю вас особисто, але знаю, як виглядає любов.
Дякую, що не ховаєте її. Це дає надію.»
Сесілія перечитує двічі.
Пальці трохи тремтять.
Вона не плаче — просто дихає глибше. Бо раптом розуміє: їх бачать не як зірок, не як історію для соцмереж. Їх відчувають.
Алекс виходить із ванної, ще з вологим волоссям.
— Що сталося? — одразу помічає її погляд.
Вона мовчки простягає лист.
Він читає. Повільно. Потім видихає і сідає поруч, притискаючись плечем.
— От заради цього все і має сенс, — каже тихо.
Сесілія кладе голову йому на плече.
— Я ніколи не думала, що хтось може так… побачити, — шепоче вона.
— Бо ти справжня, — відповідає він. — І вони це відчувають.
Він цілує її в скроню. Не для камер. Не для фанів.
Просто — для неї.
 

Це інше місто.
Інше небо. Інший готель.
Вечір без концерту — рідкість. Вони виходять просто пройтися. Без охорони. Без поспіху. Тільки куртки, переплетені пальці і холодне повітря, що щипає щоки.
Вони сідають на сходах старої будівлі, слухають, як десь далеко грає вуличний музикант.
Алекс дивиться вперед.
— Знаєш, — каже він, — я все життя думав, що дім — це місце. Студія. Сцена. Кімната, де можна писати музику.
Сесілія слухає мовчки.
— А тепер… я не впевнений, — додає він із ледь помітною усмішкою.
Вона дивиться на нього. Довго. Наче збирається з духом.
— А я знаю, — каже тихо. І вперше не ховається за жартом чи легкою фразою. — Дім — це ти.
Він повертається різко, ніби не вірить, що почув правильно.
— Сес…
— Не місто. Не сцена. Не готель, — продовжує вона. — Ти. Коли я поруч із тобою — мені не страшно. Навіть коли важко. Навіть коли все летить шкереберть. Ти… мій дім.
Тиша між ними густа. Жива.
Алекс тягнеться до неї, обіймає так, ніби тримає щось дуже цінне і крихке.
— Тоді я більше нікуди не піду, — каже він хрипко. — Бо дім не залишають.
Вона усміхається, притискаючись лобом до його лоба.
— Я й не прошу.
Вони сидять так довго. Без слів.
І вперше за весь тур світ здається не величезним і хаотичним, а тихим і правильним.

Це стається перед виходом.
За лаштунками шумно, техніки бігають, світло блимає, хтось сміється надто голосно. Але в маленькій гримерці — інший світ.
Алекс зачиняє двері. Не на замок — просто так, щоб зовнішній гамір залишився по той бік.
— Хвилина, — каже він. — Нам потрібна хвилина.
Сесілія стоїть навпроти, у темному светрі, з переплетеними пальцями. Вона знає цей погляд. Зосереджений. Трохи напружений. Той, що буває тільки перед сценою.
Він підходить ближче. Кладе чоло до її чола.
— Ти тут? — питає тихо.
— Я завжди тут, — відповідає вона так само тихо.
Він бере її руки і кладе собі на груди.
— Відчуй. Якщо серце б’ється — я не загублюсь.
Вона усміхається й притискається ближче.
Ніяких поцілунків для публіки. Ніяких гучних слів. Лише подихи, що синхронізуються.
Він проводить пальцем по її зап’ястку — їхній знак.
Один дотик — я з тобою.
Другий — повертайся.
Третій — я чекатиму.
— Іди, — шепоче вона. — Я тут. Я нікуди не дінусь.
Він усміхається так, як ніхто не бачить.
І виходить на сцену — не сам.