Розділ 21

Вони виходять з готелю не разом — майже разом.
Не тримаються за руки, але між ними та сама невидима нитка, яку неможливо сховати.
Алекс у темних окулярах, худі, з кавою в руці. Сесілія — поруч, у його куртці, що трохи завелика на плечах. Вона сміється з чогось, що він тихо каже їй на вухо, і в цю мить хтось клацає камерою.
Одна фотографія.
Потім друга.
Потім ще.
— Це ж вона?
— Боже, вона неймовірна.
— Він так на неї дивиться…
— Вони разом, сто відсотків.
Фани не лізуть — навпаки, тримають дистанцію, але погляди палають захватом. Хтось тихо махає. Хтось шепоче: «Будь щасливим, Алекс».
Сесілія це чує. Її груди стискає теплом.
В автобусі вона відкриває телефон — і стрічка вже кипить. Фото, відео, коментарі:
«Вона світиться»
«Він виглядає живим»
«Якщо це його дівчина — я схвалюю на 1000%»
«Вони — як музика»
Алекс сідає поруч, дивиться через її плече.
— Ну що, — усміхається криво. — Інтернет нас уже одружив?
— Мінімум тричі, — сміється вона. — І двічі розлучив.
Він видихає. Його рука лягає на її коліно — несвідомо, але впевнено.
— Якщо чесно… — каже тихо. — Я радий. Не хочу більше ховатися.
Вона дивиться на нього довго. Потім киває.
— Я теж.
 

------
Місто змінюється містом.
Номери — номерами.
Час стирається.
І десь між третім недосипом і п’ятою репетицією напруга дає про себе знати.
Це дрібниця. Абсолютна.
Він скасовує їхній спільний сніданок — інтерв’ю, терміново. Вона розуміє. Але коли ввечері він знову зникає з продюсерами, не попередивши, щось ламається.
— Ти міг написати, — каже вона вже в номері. Спокійно. Надто спокійно.
— Я був зайнятий, — різко. Він сам це чує — і злиться на себе. — Це тур, Сесіліє. Не відпустка.
Вона мовчить секунду. Дві.
— Я не прошу бути центром твого світу, Алекс. Я просто не хочу бути десь “після всього”.
Слова повисають у повітрі.
Він відвертається. Вона підходить до вікна.
Кілька хвилин — тиша. Важка.
— Я боюся, — нарешті каже він глухо. — Боюся втратити це… і тому іноді роблю вигляд, що можу впоратися сам.
Вона повільно обертається.
— А я боюся знову бути поруч із кимось, але почуватися самотньою.
Він підходить. Не торкається одразу.
— Я не хочу бути як ті, хто був до мене, — каже тихо. — Навчи мене бути кращим. Але не йди.
Вона дивиться йому в очі — і бачить не зірку, не музиканта, а чоловіка, який щиро намагається.
— Я тут, — каже вона. — Але тільки якщо ми — разом. Навіть у втомі. Навіть у сварках.
Він обіймає її. Міцно. Без пафосу.
Лоб до лоба.
— Разом, — повторює.
Цієї ночі немає гучних слів.
Є тепло. Є близькість. Є відчуття, що вони щойно перейшли ще одну межу — і не зламались.
А стали сильнішими.

---------

Це почалося непомітно.
Спершу — її голос став тихішим.
Потім — усмішка, яка з’являлася із зусиллям.
І те, як вона намагалася не показувати, що їй холодно, хоча в номері було тепло.
Алекс помітив одразу. Він завжди помічав.
— Ти бліда, — каже він, торкаючись її чола тильною стороною долоні.
Вона хоче пожартувати, але замість цього кашляє — сухо, боляче.
— Просто втома, — тихо. — Пройде.
Але вночі вона прокидається від жару. Світ пливе, ковдра здається надто важкою, а дихання — коротким.
Алекс не спить.
Він чує, як вона ворушиться, як тихо стогне, намагаючись не будити його.
— Гей… — одразу. — Сес.
Він сідає поруч, вмикає нічник. Її очі блищать, щоки палають.
— Не дивись так, — шепоче вона. — У тебе завтра концерт…
Він навіть не дає їй договорити.
Телефон у його руці — швидко, чітко.
— Так. Скасовуємо.
— Мені байдуже як.
— Так. Я беру відповідальність.
Він кладе телефон, ніби це найпростіше рішення у світі.
— Алекс… — її голос тремтить. — Ти не можеш через мене…
Він нахиляється, притискає лоб до її чола.
— Можу. І роблю. Ти — важливіша.
Він варить чай у номері готелю, шукає ліки, дзвонить лікарю, закутує її в плед, ніби намагається захистити від усього світу.
Сесілія лежить, дивиться, як він рухається — зосереджений, тихий, неймовірно ніжний. У ньому немає паніки. Є турбота. Справжня.
Він сідає на ліжко, обережно піднімає її голову, допомагає зробити ковток.
— Я тут, — шепоче. — Нікуди не йду.
Вона засинає, притулившись до нього, з його рукою у своїй. Він не рухається. Боїться збудити.
І вперше за довгий час світ не вимагає від нього бути сильним.
Він просто є.
Вранці вона прокидається повільно. Гарячка спала. В кімнаті тихо.
Алекс сидить у кріслі поруч, з чашкою холодної кави, в тій самій футболці, у якій був учора.
— Ти не спав, — шепоче вона.
— Спав, — бреше погано. — Трохи.
Вона тягнеться до нього. Він одразу бере її руку, цілує пальці.
— Ти зірвав концерт, — каже вона винувато.
— Я врятував день, — відповідає він спокійно. — І тебе.
Її очі наповнюються сльозами — не від слабкості, а від тепла.
— Ніхто ніколи так… — починає вона.
— Я буду, — перебиває він м’яко. — Завжди. Навіть коли ти сильна. Особливо — коли ні.
Він лягає поруч, обіймає, притискає до грудей. Повільно, обережно.
І Сесілія розуміє:
це не просто кохання в турі.
Це дім, який їде з нею з міста в місто.