Розділ 20

😍🔥🎸
Це буде тиша після бурі. Тепло. Подихи. Серця, що ще б’ються надто швидко.
Тихий момент після сцени
За сценою шум ніби глушиться стінами.
Крики фанів стають далекими, як море за зачиненим вікном. Світло тут м’якше — жовте, тепле, майже домашнє. Запах поту, дерева, металу й кави, що хтось забув на столику.
Алекс знімає гітару повільно, ніби не хоче різко повертатися в реальність. Руки ще тремтять — не від втоми, від адреналіну. Від того, що він щойно віддав пісню світові… і їй.
Сесілія стоїть трохи осторонь, даючи йому кілька секунд. Вона бачить його інакшим — відкритим, оголеним без слів. Таким, яким його ніхто не бачить зі сцени.
Він піднімає погляд — і знову знаходить її.
Завжди її.
— Ти в порядку? — питає тихо, хрипко, ніби ще співає.
Вона киває і робить крок ближче.
— Ти… — вона усміхається, трохи невпевнено. — Ти був неймовірний.
Він видихає сміхом, коротким, теплим.
— Я ледь дихав, — зізнається. — Думав, серце вистрибне прямо на приспіві.
Вона тягнеться до нього інстинктивно. Долоні знаходять його футболку, ще теплу від тіла. Він обіймає її одразу — міцно, але ніжно, так, ніби тримає щось безцінне.
Він притискає її до себе, чоло до її скроні.
— Ти була там, — каже тихо. — Я знав це. Відчував.
— Я не могла не бути, — шепоче вона. — Це ж… ти.
Він злегка відхиляється, щоб подивитися їй в очі. Його пальці обережно заправляють пасмо волосся їй за вухо — жест такий буденний, та водночас інтимний, що в неї перехоплює подих.
— Я боявся, — зізнається він. — Не сцени. А того, що ти почуєш.
— А я боялася, — відповідає вона чесно, — що не зможу це витримати.
Їхні лоби торкаються. Подихи змішуються.
Час ніби сповільнюється.
— І як? — питає він майже пошепки.
Вона усміхається — м’яко, світло.
— Я ніколи ще не почувалася так… коханою.
Його очі темнішають, але в них немає бурі — тільки глибина. Він цілує її повільно, без поспіху, без натиску. Не так, як на сцені цілують фанатів емоціями. А так, як цілують вдома.
Поцілунок короткий. Але в ньому — обіцянка.
— Дякую, — каже він. — За те, що ти є. За те, що я більше не сам у цьому шумі.
Вона кладе голову йому на груди, слухає, як серце все ще б’ється швидко, але вже рівніше.
— Адреналін ще не відпустив, — усміхається вона.
— Нехай ще трохи побуде, — відповідає він. — Разом із нами.
Вони стоять так ще кілька секунд — поки світ не починає знову кликати. Але цей момент уже належить лише їм.
І він залишиться — тихим спогадом між гучними піснями.
 

Номер готелю зустрічає їх тишею.
Двері зачиняються — і світ залишається десь зовні: сцена, фанати, світло прожекторів, чужі голоси. Тут тільки приглушене світло ламп і гул міста за вікном.
Алекс скидає куртку на крісло, проводить рукою по волоссю — жест, який у нього з’являється завжди, коли емоції переповнюють. Він повертається до Сесілії повільно, ніби боїться злякати цей момент.
Вона стоїть біля вікна. Світло ковзає по її плечах, по лінії шиї. Він дивиться на неї так, як дивляться не після концерту — а після одкровення.
— Ти сьогодні… — він зупиняється, підбираючи слова. — Ти була моїм повітрям.
Вона обертається і підходить ближче. Між ними залишається всього кілька сантиметрів. Цього достатньо, щоб подихи змішались.
— Я відчувала кожну ноту, — каже тихо. — Особливо ту, що була для мене.
Його пальці знаходять її талію. Не поспішають. Дають час. Він цілує її так, ніби продовжує пісню — глибоко, повільно, з обіцянкою. У поцілунку немає поспіху, але є вогонь, що наростав увесь день.
Вони торкаються одне одного, знімаючи не одяг — напругу. Страхи. Усе зайве.
Його лоб притискається до її, він шепоче її ім’я — так, ніби це найінтимніше слово у світі.
Ніч огортає їх м’яко. Без галасу. Без свідків.
Тільки подихи, серця, і відчуття, що вони нарешті вдома одне в одному.
Світ гасне не різко — а ніжно.
-------
Алекс прокидається раніше, ніж зазвичай.
Не від будильника. Не від шуму.
Від усмішки.
Світло ранку повільно заповзає в номер, торкається стін, ліжка, її волосся на подушці. Сесілія спить, згорнувшись ближче до нього, її рука лежить на його грудях — ніби перевіряє, чи він тут.
Він не рухається. Боїться порушити цей момент.
Уперше за довгий час у його голові — тиша.
Немає акордів, що рвуться назовні. Немає болю, який проситься в пісню. Тільки спокій і тепле, рівне “ми”.
Він дивиться на неї і думає, що саме так виглядає щастя — без сцени, без світла, без гучних слів.
Сесілія прокидається повільно. Її очі ще сонні, але коли вона бачить його погляд — усміхається.
— Ти так дивишся, — бурмоче. — Наче щось задумав.
— Я просто… — він нахиляється і цілує її чоло. — Я прокинувся щасливим. Ще до музики.
Вона притискається ближче.
— Тоді це серйозно, — жартує тихо.
Він сміється — легко, щиро. І в цю мить точно знає:
усі пісні ще попереду. Але ця історія — вже тут.